Главная

Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






СПРАВА «ЮРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ ІВАНОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»


СПРАВА «ЮРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ ІВАНОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(Заява № 40450/04)

РІШЕННЯ

 

СТРАСБУРГ

 

15 жовтня 2009 року

 

ОСТАТОЧНЕ

 

15/01/2010

Текст рішення може зазнати редакційної правки.


 

У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України»

 

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Райт Маруст (Rait Maruste),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva),

Михайло Буроменський (Mykhaylo Buromenskiy), суддя ad hoc,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 22 вересня 2009 року,

виносить таке рішення, ухвалене того самого дня:

 

 

ПРОЦЕДУРА

 

1. Справу розпочато за заявою (№ 40450/04) проти України, поданою до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянином Росії Юрієм Миколайовичем Івановим (далі — заявник) 13 вересня 2004 року.

2. Заявника представляв п. І. Погасій, адвокат, що практикує в м. Кіровограді. Уряд України (далі — Уряд) представляв його Уповноважений — п. Ю. Зайцев, Міністерство юстиції.

3. 24 червня 2006 року Голова п’ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд. Було також ухвалено рішення розглядати заяву по суті одночасно з питанням щодо її прийнятності (пункт 3 статті 29).

4. Згідно з пунктом 1 статті 36 Конвенції Уряду Росії було запропоновано здійснити своє право на участь у провадженні, але він відмовився.

5. 25 листопада 2008 року палата вирішила розглянути зазначену вище заяву в першочерговому порядку відповідно до правила 41 Реґламенту Суду та поінформувати сторони про те, що вона розглядає доцільність застосування процедури «пілотного» рішення Суду у цій справі (див. нещодавнє рішення у справі «Бурдов проти Росії» (№ 2) (Burdov v. Russia (no. 2), № 33509/04, пп. 129–130, від 15 січня 2009 року). Палата також вирішила запропонувати сторонам, як це передбачено підпунктом «с» пункту 2 правила 54, подати додаткові зауваження щодо справи.

6. Сторони подали додаткові письмові зауваження. Заявник звернувся до палати з клопотанням про проведення слухання та відмову від розгляду справи на користь Великої палати, як це передбачає правило 72. Уряд висунув заперечення проти проведення слухання та відмови від розгляду справи на користь Великої палати. Згідно з пунктом 3 правила 54 і пунктами 1 і 2 правила 72 палата вирішила, що немає потреби в проведенні слухання та в переданні справи на розгляд Великої палати.

 

 

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

 

7. Заявник народився у 1957 році і живе у Москві.

 

А. Провадження у справі стосовно військової частини

 

8. У жовтні 2000 року заявник звільнився з лав Збройних Сил України. Він мав право на одержання вихідної допомоги при виході на пенсію та грошову компенсацію за неотримане речове майно, але ці суми не було виплачено йому при звільненні.

9. У липні 2001 року заявник вчинив позов до військового суду Черкаського гарнізону проти військової частини A-1575, вимагаючи виплати зазначеної заборгованості. 22 серпня 2001 року суд задовольнив його позов в повному обсязі і зобов’язав військову частину виплатити заявникові компенсацію за неотримане речове майно в розмірі 1449,36 гривень[1], заборгованість з виплати вихідної допомоги в розмірі 2512,50 гривень[2] та компенсацію судових витрат у розмірі 51 гривні[3]. 22 вересня 2001 року рішення суду набрало законної сили.

10. Згодом (дату не вказано) заявник одержав 2512,50 гривень[4]. Решта призначених судом сум залишалася невиплаченою.

11. Виконавче провадження за рішенням суду від 22 серпня 2001 року було відкрито 24 січня 2002 року. Під час провадження державні виконавці повідомили заявника про те, що, хоча на банківські рахунки боржника було накладено арешт, коштів на цих рахунках виявлено не було.

12. Листом від 12 листопада 2002 року Міністерство оборони поінформувало заявника про те, що дію положень законодавства, що передбачали його право на грошову компенсацію за військову форму, призупинено, і що в бюджеті не передбачено коштів на здійснення таких виплат.

13. 5 травня 2003 року військову частину (боржника) було розформовано, і її правонаступником визначено військову частину A-0680.

14. Листом від 6 квітня 2004 року державні виконавці повідомили заявника, що військова частина A-0680 не має коштів на виплату заявникові заборгованості за рішенням від 22 серпня 2001 року. Вони також зазначили, що примусовий продаж майна, яке належить військовим частинам, заборонений законом.

15. Рішення суду від 22 серпня 2001 року залишається частково невиконаним.

 

В. Провадження стосовно державних виконавців

 

16. У 2002 році заявник звернувся до Ленінського районного суду м. Кіровограда (далі — Ленінський суд) зі скаргою на дії державної виконавчої служби, стверджуючи, що рішення від 22 серпня 2001 року не було виконано з її вини. 3 грудня 2002 року суд ухвалив, що державні виконавці не вжили необхідних заходів з виконання рішення, винесеного на користь заявника, і зобов’язав їх визначити відповідні банківські рахунки військової частини — боржника та накласти на них арешт, щоб стягнути кошти, які знаходяться на таких рахунках.

17. За твердженням заявника, державні виконавці не виконали ухвалу суду від 3 грудня 2002 року. 20 травня 2003 року він звернувся до того самого суду з позовом до державної виконавчої служби, вимагаючи відшкодування матеріальної і моральної шкоди.

18. 29 липня 2003 року позов заявника було частково задоволено. Ленінський суд визнав, що судове рішення від 22 серпня 2001 року залишилося невиконаним з вини державних виконавців, і призначив заявникові відшкодування за матеріальну шкоду в розмірі 1500,36[5] гривень та за моральну шкоду — в розмірі 1000 гривень[6]. 29 серпня 2003 року рішення від 29 липня 2003 набуло законної сили. 25 лютого 2004 року апеляційну скаргу заявника на рішення суду від 29 липня 2003 року було залишено без задоволення з огляду на недотримання строку її подання.

19. 3 березня 2004 року заявник подав до Ленінського суду письмову заяву про видачу виконавчого листа для виконання рішення суду від 29 липня 2003 року. Заявник не одержав ані виконавчий лист, ані відповідь на свою заяву. Судове рішення від 29 серпня 2003 року залишається невиконаним.

20. Протягом усього провадження стосовно державних виконавців заявник користувався допомогою адвоката, який представляв його інтереси.

 

С. Заява до Суду

 

21. За твердженням адвоката заявника, для того, щоб обґрунтувати заяву, яка подавалася до Суду, він намагався витребувати деякі документи (які саме — не уточнюється) з матеріалів справи заявника, які перебували в Ленінському суді. 13 липня 2004 року він звернувся до зазначеного суду з клопотанням надіслати йому всі документи з матеріалів справи, не уточнивши при цьому, що вони потрібні йому для підготовки справи заявника для розгляду в Суді у Страсбурзі.

22. Листом від 29 липня 2004 року Ленінський суд поінформував адвоката, що той не надав доручення, яке посвідчує його повноваження діяти від імені заявника, і тому не може отримати запитувані документи.

23. Адвокат заявника повторно не подавав це клопотання з відповідним дорученням.

 

ЩОДО ПРАВА

І. СКАРГА ПРО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ

 

40. Заявник скаржився на невиконання рішення військового суду Черкаського гарнізону від 22 серпня 2001 року, рішення Ленінського районного суду від 29 липня 2003 року та ухвали Ленінського районного суду від 3 грудня 2002 року. У цьому зв’язку він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу, у відповідних положеннях яких зазначено:

Пункт 1 статті 6

«Кожен має право на … розгляд його справи упродовж розумного строку... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру…»

 

Стаття 1 Першого протоколу

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права».

 

A. Доводи сторін

41. Уряд доводив, що пункт 1 статті 6 Конвенції незастосовний ratione materiae до провадження у справі про компенсацію за військову форму, яку заявник був зобов’язаний носити під час виконання ним своїх службових обов’язків. На думку Уряду, призначення такої компенсації мало публічно-правовий характер і не визначало прав і обов’язків приватно-правового характеру. Посила ючись на такі самі аргументи, Уряд стверджував, що не було ніякого втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном у значенні статті 1 Першого протоколу у зв’язку з рішенням суду від 22 серпня 2001 року.

42. Уряд також доводив, що заявник не вичерпав національних засобів юридичного захисту і не має статусу жертви у зв’язку зі своїми скаргами на невиконання рішення від 29 липня 2003 року, оскільки не подав до виконавчої служби виконавчий лист для відкриття виконавчого провадження за зазначеним рішенням. Уряд заявляв, що держава не несе відповідальності за виконання зазначеного рішення.

43. Тому Уряд просив Суд оголосити заяву неприйнятною.

44. Заявник з цим не погоджувався. Зокрема, він стверджував, що пункт 1 статті 6 Конвенції та стаття 1 Першого протоколу застосовні в його справі, оскільки він звільнився з лав Збройних Сил, а рішення від 22 серпня 2001 року має приватно-правовий характер. Він також доводив, що він не мав змоги ініціювати виконавче провадження за рішенням від 29 липня 2003 року, оскільки органи влади не надали йому виконавчого листа для виконання цього рішення.


B. Оцінка Суду

Прийнятність

45. Суд зауважує, що він вже встановив в аналогічних справах проти України, що пункт 1 статті 6 Конвенції та стаття 1 Першого протоколу застосовні у справах, які стосуються вимог компенсації за військову форму, оскільки в таких справах йдеться про право на компенсацію за військову форму, а не — як вважає Уряд — про право власності на військову форму; що на час подій у тих справах заявники вже звільнилися з державної служби і мали можливість звернутися до суду згідно з національним законодавством; і що заборгованість за судовим рішенням становить майно (possession) для цілей статті 1 Першого протоколу (див., наприклад, рішення у справі «Войтенко проти України» (Voytenko v. Ukraine), № 18966/02, пп. 51–54, від 29 червня 2004 року; і у справі «Перетятко проти України» (Peretyatko v. Ukraine), № 37758/05, п. 16, від 27 листопада 2008 року). Суд не бачить підстав для іншого висновку у справі, що розглядається.

46. Щодо питання прийнятності скарг про невиконання рішення від 29 липня 2003 року, Суд повторює, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання (див. рішення у справі «Метаксас проти Греції» (Metaxas v. Greece), № 8415/02, п. 19, від 27 травня 2004 року; та у справі «Лізанец проти України» (Lizanets v. Ukraine), № 6725/03, п. 43, від 31 травня 2007 року). У таких справах відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання (див. згадане вище рішення у справі Бурдова (№ 2), п. 68).

47. Крім того, Суд зазначає, що виконання судового рішення від 29 липня 2003 року залежало від наявності достатніх коштів, передбачених бюджетом на такі цілі, і державні виконавці не були вповноважені домагатися від держави внесення змін до бюджетного законодавства (див., наприклад, згадане вище рішення у справі Войтенка, п. 30; рішення у справі «Глова та Брегін проти України» (Glova and Bregin v. Ukraine), №№ 4292/04 і 4347/04, п. 14, від 28 лютого 2006 року; та «Васильєв проти України» (Vasylyev v. Ukraine), № 10232/02, п. 29, від 13 липня 2006 року).

48. Отже, Суд вважає, що заявникові не можна було дорікати за неподання до державної виконавчої служби заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження.

49. На таких самих підставах Суд визнає, що такий стан справ породжував питання про відповідальність держави за виконання судового рішення від 29 липня 2003 року і що у зв’язку з його невиконанням заявник може претендувати на статус жертви від порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу.

50. З огляду на зазначене вище, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо прийнятності цієї частини заяви і доходить висновку, що вона порушує питання факту і права за Конвенцією, вирішення яких потребує розгляду заяви по суті. Він не бачить підстав для оголошення її неприйнятною. Отже, ця частина заяви оголошується прийнятною.

 

Щодо суті

 

a) Загальні принципи

51. Суд повторює, що право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов’язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (див. рішення у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II). Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок (див. рішення у справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy), [GC], № 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V).

52. У такому самому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу (див., серед інших джерел, згадане вище рішення у справі Войтенка, п. 53).

53. Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов’язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції (див. рішення у справі «Бурдов проти Росії», № 59498/00, ECHR 2002-III). Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування (див. рішення у справі «Райлян проти Росії» (Raylyan v. Russia), № 22000/03, п. 31, від 15 лютого 2007 року). Оцінюючи обґрунтованість затримки у виконанні судового рішення, слід належним чином урахувати той факт, що затримку, яка становила один рік і чотири місяці, у виплаті грошової компенсації, призначеної судовим рішенням, винесеним проти державного органу, Суд визнав надмірною (див. рішення у справі «Зубко та інші проти України» (Zubko and Others v. Ukraine), №№ 3955/04, 5622/04, 8538/04 і 11418/04, п. 70, ECHR 2006-VI).

54. Суд також повторює, що саме на державу покладено обов’язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції (див. згадане вище рішення у справі Войтенка; рішення у справі «Ромашов проти України» (Romashov v. Ukraine), № 67534/01, від 27 липня 2004 року; у справі «Дубенко проти України» (Dubenko v. Ukraine), № 74221/01, від 11 січня 2005 року; та у справі «Козачек проти України» (Kozachek v. Ukraine), № 29508/04, від 7 грудня 2006 року). Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (див. рішення у справі «Шмалько проти України» (Shmalko v. Ukraine), № 60750/00, п. 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (див. рішення у справі «Сокур проти України» (Sokur v. Ukraine), № 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі «Крищук проти України» (Kryshchuk v. Ukraine), № 1811/06, від 19 лютого 2009 року).

 

b) Застосування цих принципів у справі, що розглядається

55. Суд зауважує, що в цій справі рішення військового суду Черкаського гарнізону від 22 серпня 2001 року досі не було виконано в повному обсязі і що затримка у виконанні рішення становила близько семи років і десяти місяців. Рішення Ленінського районного суду від 29 липня 2003 року залишається невиконаним вже протягом близько п’яти років і одинадцяти місяців. Доводи Уряду не містять будь-яких пояснень щодо таких значних затримок у виконанні судових рішень, винесених на користь заявника. Суд зазначає, що ці затримки спричинені поєднанням певних чинників, таких як брак бюджетних коштів, бездіяльність з боку державних виконавців та недоліки в національному законодавстві, унаслідок чого заявник не мав можливості домогтися виконання судових рішень у ситуації, коли в бюджеті не було передбачено коштів на такі цілі (див. пункти 12, 14, 16, 18, 30 і 34 вище). Суд вважає, що ці чинники не були поза межами контролю органів влади і, отже, визнає повну відповідальність держави за ситуацію, що склалася.

56. Суд зауважує, що у справах, які зачіпали питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі, він у багатьох випадках визнавав наявність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції і статті 1 Пер шого протоколу (див., наприклад, рішення у справі «Сінко проти України» (Sinko v. Ukraine), № 4504/04, п. 17, від 1 червня 2006 року; і згаданій вище справі Козачека, п. 31). У справі немає жодного аргументу, який міг би спонукати Суд дійти іншого висновку.

57. Таким чином, Суд визнає, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції і статті 1 Першого протоколу у зв’язку з тривалим невиконанням рішення військового суду Черкаського гарнізону від 22 серпня 2001 року і рішення Ленінського районного суду від 29 липня 2003 року.

58. Беручи до уваги зазначені вище висновки, Суд не вбачає за необхідне розглядати в контексті тих самих положень скаргу заявника про невиконання ухвали Ленінського районного суду від 3 грудня 2002 року, якою суд зобов’язав державних виконавців вжити конкретних заходів для примусового виконання судового рішення від 22 серпня 2001 року, адже ця ухвала стосувалася виключно побічного питання, яке постало під час виконавчого провадження за зазначеним вище рішенням (див. рішення у справі «Жмак проти України» (Zhmak v. Ukraine), № 36852/03, п. 21, від 29 червня 2006 року).

 

 

ІІ. СКАРГА ПРО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

 

59. Заявник скаржився на відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку зі своїми скаргами про невиконання судових рішень, винесених на його користь. Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка проголошує:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».


 

A. Доводи сторін

60. Посилаючись на своє заперечення проти застосовності пункту 1 статті 6 Конвенції (див. пункт 41 вище), Уряд з самого початку доводив, що й стаття 13 Конвенції так само незастосовна у справі заявника. У своїх наступних зауваженнях Уряд не навів додаткових уточнень своєї позиції, незважаючи на

чітке прохання Суду до сторін надати додаткові зауваження стосовно питання національних засобів юридичного захисту у зв’язку з тривалим невиконанням рішень національних судів.

61. Заявник висував доводи про відсутність ефективних засобів юридичного захисту у правовій системі України щодо питань, порушених у цій справі.

 

B. Оцінка Суду

 

Прийнятність

62. Суд зазначає, що ця частина заяви пов’язана з розглянутими вище скаргами за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу і тому вона так само оголошується прийнятною (див. пункти 45–50 вище).

Щодо суті

a) Загальні принципи

63. Суд повторює, що стаття 13 Конвенції прямо виражає обов’язок держави, передбачений статтею 1 Конвенції, захищати права людини передусім у межах своєї власної правової системи. Таким чином, ця стаття вимагає від держав національного засобу юридичного захисту, який би забезпечував вирішення по суті поданої за Конвенцією «небезпідставної скарги», та надання відповідного відшкодування (див. справу «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [GC], № 30210/96, п. 152, ECHR 2000-XI).

64. Зміст зобов’язань Договірних держав за статтею 13 Конвенції залежить від характеру поданої заявником скарги; «ефективність» «засобу юридичного захисту» у значенні цієї статті не залежить від визначеності сприятливого для заявника результату. Водночас засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (див. згадане вище рішення у справі Кудли, пп. 157–158; та рішення у справі «Вассерман проти Росії» (№ 2) (Wasserman v. Russia) (no. 2), № 21071/05, п. 45, від 10 квітня 2008 року).

65. Суд вже дав широке тлумачення вимогам статті 13 Конвенції щодо скарг про невиконання рішень національних судів у нещодавньому рішенні у справі Бурдова (№ 2) (див. згадане вище рішення у справі Бурдова, п. 98–100), у відповідних пунктах якого зазначено:

«98. Якщо йдеться саме про справи стосовно тривалості проваджень, найефективнішим рішенням є запровадження засобу, який би прискорював провадження і не допускав би надмірно тривалого провадження у справі (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» (№ 1) (Scordino v. Italy) (no. 1) [GC], № 36813/97, п. 183, ECHR 2006-...). Так само й у справах про невиконання судових рішень будьякий засіб юридичного захисту, який дозволяє запобігти порушенню шляхом забезпечення вчасного виконання рішення, є в принципі найціннішим. Однак, якщо судове рішення винесене проти держави і на користь фізичної особи, від такої особи в принципі не слід вимагати використання таких засобів (див. згадане вище рішення у справі «Метаксас проти Греції», п. 19): тягар виконання такого рішення покладається головним чином на органи влади, яким слід використати всі засоби, передбачені в національній правовій системі, щоб прискорити процес виконання рішення і не допустити таким чином порушення Конвенції (див. згадане вище рішення у справі Акашева, пп. 21–22).

99. Держави можуть також визнати за необхідне запровадити лише компенсаторний засіб юридичного захисту, подбавши про те, щоб такий засіб не вважався неефективним. Якщо такий компенсаторний засіб юридичного захисту передбачений в національній правовій системі держави, Суд повинен залишити державі більш широкі межі свободи розсуду, аби надати їй можливість організувати порядок використання такого засобу у спосіб, що враховує специфіку її власної правової системи і традицій, а також існуючий в даній країні рівень життя. Суд, однак, зобов’язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується відповідний національний закон, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. згадане вище рішення у справі Скордіно, пп. 187–191). Суд визначив ключові критерії для перевірки ефективності компенсаторного засобу юридичного захисту щодо надмірно тривалих судових проваджень. Ці критерії, які також застосовні до справ про невиконання рішень (див. згадане вище рішення у справі Вассермана, пп. 49 і 51), вимагають таке:

• позов про відшкодування має бути розглянутий упродовж розумного строку (див. згадане вище рішення у справі Скордіно, п. 195 у кінці);

• призначене відшкодування має бути виплачено без зволікань і, як правило, не пізніше шести місяців від дати, на яку рішення про його призначення набирає законної сили (див. там само, п. 198);

• процесуальні норми стосовно позову про відшкодування мають відповідати принципові справедливості, гарантованому статтею 6 Конвенції (див. там само, п. 200).

• норми стосовно судових витрат не повинні покладати надмірний тягар на сторону, яка подає позов, якщо її позов обґрунтований (див. там само, п. 201);

• розмір відшкодування не повинен бути нерозумним у порівнянні з розміром відшкодувань, призначених Судом в аналогічних справах (див. там само, пп. 202–206 і 213).

100. Стосовно цього останнього критерію Суд зазначив, що у випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають явно кращі можливості визначати наявність такої шкоди та її розмір. Але інша ситуація — коли йдеться про моральну шкоду. Існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди (див. згадані вище рішення у справах Скордіно, пп. 203–204, та Вассермана, п. 50). Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов’язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу.»

 

b) Застосування цих принципів у справах проти України і у справі, що розглядається

66. Суд посилається на одну з перших справ проти України, в якій він розглядав питання наявності ефективних засобів юридичного захисту щодо скарг на тривале невиконання судових рішень і дійшов у зв’язку з цим таких висновків (див. згадане вище рішення у справі Войтенка, пп. 30 31 і 48):

«30. Уряд посилався на те, що заявник мав можливість оскаржити бездіяльність чи упущення з боку державної виконавчої служби і Державного казначейства та вимагати відшкодування заподіяної йому матеріальної і моральної шкоди. Втім, у цій справі боржником є державний орган, і виконання рішення, винесеного проти нього, можливе — як свідчать матеріали справи — лише у випадку, якщо держава передбачить і визначить на такі цілі відповідні кошти в Державному бюджеті України шляхом здійснення необхідних законодавчих заходів. Факти справи свідчать про те, що протягом усього періоду, який розглядається, виконання відповідного судового рішення затримувалося саме через відсутність законодавчих заходів, а не через неналежне виконання державними виконавцями своїх обов’язків. Тому заявникові не можна дорікати за те, що він не ініціював провадження проти державного виконавця (див. ухвалу у справі «Шестаков проти Росії» (Shestakov v. Russia), № 48757/99, від 18 червня 2002 року). Суд також зазначає й те, що згідно з доводами Уряду не було жодних порушень у тому, яким чином здійснювалося виконавче провадження державною виконавчою службою і Державним казначейством.

31. За цих обставин Суд доходить висновку, що заявник не був зобов’язаний удаватися у подальшому до засобу юридичного захисту, на який посилався Уряд. Суд нагадує про свої висновки (пункти 30–31 вище) у цій справі стосовно аргументу Уряду щодо національних засобів юридичного захисту. З таких самих міркувань Суд визнає, що заявник не мав ефективного засобу юридичного захисту, як цього вимагає стаття 13 Конвенції, який би забезпечив відшкодування шкоди, спричиненої затримкою у провадженні, про яке йдеться. Отже, мало місце порушення цього положення. …».

67. Суд підтвердив зазначені вище висновки при розгляді наступних справ, в яких порушувалося аналогічне питання (див., наприклад, згадане вище рішення у справі Ромашова, пп. 31–32 і 47; рішення у справі «Гаркуша проти України» (Garkusha v. Ukraine), № 4629/03, пп. 18–20, від 13 грудня 2005 року; «Михайлова та інші проти України» (Mikhaylova and Others v. Ukraine), № 16475/02, пп. 27 і 36, від 15 червня 2006 року; згадане вище рішення у справі Васильєва, пп. 31–33 і 41; рішення у справі «Раїса Тарасенко проти України» (Raisa Tarasenko v. Ukraine), № 43485/02, пп. 13, 14 і 23, від 7 грудня 2006 року; і у справі «Півненко проти України» (Pivnenko v. Ukraine), № 36369/04, пп. 18–20, від 12 жовтня 2006 року).

68. Повертаючись до справи, що розглядається, Суд встановлює, що в поданнях сторін ніщо не свідчить про те, що на національному рівні існував засіб юридичного захисту, який задовольняв би вимоги статті 13 Конвенції щодо скарг заявника на невиконання рішень, винесених судом на його користь.

69. Незважаючи на сприятливий для заявника результат провадження, яке він ініціював проти державної виконавчої служби, воно не дало йому змоги попередити або виправити порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу, згодом виявлені Судом в його справі. Хоча фактом є те, що остаточним рішенням від 29 липня 2003 року суд визнав державну виконавчу службу винною у затягуванні виконавчого провадження за рішенням від 22 серпня 2001 року і зобов’язав її виплатити заявникові відшкодування, це не покращило ситуацію, оскільки провадження з виконання рішення від 22 серпня 2001 року завершено не було і навіть не було прискорено, а відшкодування, призначене рішенням від 29 липня 2003 року, залишилося невиплаченим.

70. Отже, Суд визнає, що у справі, яка розглядається, мало місце порушення статті 13 Конвенції.

 

 

III. СКАРГА ПРО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 34 КОНВЕНЦІЇ

 

71. Заявник стверджував, що його адвокат не мав змоги витребувати деякі документи (які саме — не уточнюється) з матеріалів справи заявника в Ленінському суді, які, на думку адвоката, потребувалися для обґрунтування цієї заяви. Заявник посилався на статтю 34 Конвенції, яка передбачає таке:

«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права».

72. Суд зазначає, що він одержав від заявника та його адвоката копії всіх документів, які, на думку Суду, потребувалися для вирішення цієї справи. Крім того, Суд зауважує, що адвокат не подав до Ленінського суду доручення, яке посвідчує його повноваження діяти від імені заявника. У цілому заява не містить будь-яких ознак перешкоджання здійсненню заявником свого права за статтею 34 Конвенції. Отже, немає потреби в подальшому розгляді цієї скарги (див., mutatis mutandis, ухвалу у справі «Моісєєв проти Росії» (Moiseyev v. Russia), № 62936/00, від 9 грудня 2004 року).

 

 

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 46 КОНВЕНЦІЇ

 

73. Суд зазначає, що ця справа стосується існуючої проблеми, яка постійно нагадує про себе, породжуючи порушення Конвенції, які найчастіше виявляє Суд у справах проти України; більше ніж половина рішень, винесених Судом у справах проти України, стосуються питання тривалого невиконання остаточних судових рішень, відповідальність за які несуть органи влади України. Суд зауважує, що одне з перших таких рішень, яке було винесено в 2004 році, ґрунтувалося на фактах, подібних до фактів у цій справі (див. згадане вище рішення у справі Войтенка). Зокрема, у справі Войтенка заявник не міг одержати суми грошової компенсації, призначеної йому у зв’язку з його звільненням з військової служби, протягом чотирьох років. У справі Войтенка, окрім висновку про наявність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу у зв’язку із затримкою у виплаті присудженої національним судом компенсації, Суд дійшов також висновку, що правова система України не надає ефективного засобу юридичного захисту, як цього вимагає стаття 13 Конвенції, спроможного запобігти затримкам у виконанні судових рішень або забезпечити відшкодування шкоди, завданої такими затримками.

74. Справа, що розглядається, свідчить про те, що питання тривалого невиконання остаточних рішень та відсутності ефективних засобів юридичного захисту в правовій системі України залишаються невирішеними попри той факт, що існують відповідні рішення Суду з чіткими закликами до Уряду вжити необхідних заходів для вирішення таких питань.

75. За цих обставин Суд вважає за необхідне розглянути цю справу з точки зору вимог статті 46 Конвенції, яка передбачає таке:

«1. Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

2. Остаточне рішення Суду передається Комітетові міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням».

 

A. Доводи сторін

76. Заявник доводив, що систематичне недотримання органами влади України свого обов’язку з виконання рішень національних судів, винесених проти державних органів або підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою, а також незапровадження у зв’язку з цим ефективного засобу юридичного захисту становить системну проблему. Він посилався на кілька справ, в яких порушувалися аналогічні питання і в яких Суд вже постановив рішення, що набули статусу остаточних. Зокрема, це — рішення у справах «Свінтицький і Гончаров проти України» (Svintitskiy and Goncharov v. Ukraine) (№ 59312/00, від 4 жовтня 2005 року); «Михайлова та інші проти України» (Mikhaylova and Others v. Ukraine) (№ 16475/02, від 15 червня 2006 року); «Олександр Шевченко проти України» (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine) (№ 8371/02, від 26 квітня 2007 року); «Колесник проти України» (Kolesnik v. Ukraine) (№ 20824/02, від 10 квітня 2008 року); «Майданик проти України» (Maydanik v. Ukraine) (№ 20826/02, від 10 квітня 2008 року); і «Тіщенко проти України» (Tishchenko v. Ukraine) (№ 33892/04, від 25 вересня 2008 року).

77. Уряд доводив, що проблеми, які перешкоджають виконанню рішень, винесених національними судами, в кожній окремій справі мають свою специфіку. У деяких випадках такі рішення залишалися невиконаними через брак відповідних бюджетних коштів, тоді як в інших випадках — унаслідок недоліків у національному законодавстві та адміністративній практиці або унаслідок упущень чи бездіяльності державної виконавчої служби, що теж мало місце у цій справі. Отже, на думку Уряду, ця справа не пов’язана з існуванням системної проблеми. Уряд також доводив, що процедуру «пілотного» рішення не слід застосовувати в цій справі, оскільки заходи, спрямовані на вирішення проблеми тривалого невиконання рішень національних судів, вже були визначені Комітетом міністрів в його Проміжній резолюції від 6 березня 2008 року. На думку Уряду, застосування такої процедури в цій справі означатиме, що Суд здійснюватиме наглядову функцію.

 

B. Оцінка Суду

A. Шкода

103. Посилаючись на той факт, що призначене судом відшкодування залишається невиплаченим вже протягом дуже тривалого часу, заявник вимагав призначити йому 1837,63 гривень[7] відшкодування інфляційних втрат за заборгованістю за судовими рішеннями, винесеними на його користь. На підтвердження своєї вимоги заявник надав детальні розрахунки, здійснені на підставі офіційних індексів інфляції, виданих Державним комітетом статистики України. Згідно з цими розрахунками призначені йому судом суми знецінилися внаслідок інфляції приблизно наполовину. Заявник також вимагав відшкодування моральної шкоди в розмірі 7000 євро.

104. Уряд оспорював вимоги заявника як надмірні і необґрунтовані. Щодо вимог стосовно інфляційних збитків Уряд посилався на той факт, що заявник не надав документів на підтвердження своїх розрахунків.

105. Суд відзначає незаперечність того факту, що держава досі не виконала свого зобов’язання з виконання судових рішень, про які йдеться.

106. Суд також зазначає, що вимога заявника стосовно покриття збитків із врахуванням інфляції підтверджена детальними розрахунками на підставі офіційних даних щодо індексів інфляції. Ураховуючи те, що Уряд не оспорював застосований заявником метод розрахунку і точність його розрахунків (див., наприклад, «Максиміха проти України» (Maksimikha v. Ukraine), № 43483/02, п. 29, від 14 грудня 2006 року), Суд призначає йому суму згідно із заявленою вимогою, а саме — 174 євро.

107. Щодо вимоги про відшкодування моральної шкоди Суд вважає, що порушення, які встановлено в цій справі, напевне спричинили заявникові стрес і неспокій. Керуючись принципом справ<



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-09

headinsider.info. Все права принадлежат авторам данных материалов.