Главная

Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






III. ВІДПОВІДНІ ДОКУМЕНТИ РАДИ ЄВРОПИ


А. Рекомендація Rec(2004)6 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо вдосконалення національних засобів правового захисту від 12 травня 2004 року

35. На своїй 114-й сесії Комітет міністрів розглянув заходи, потрібні для гарантування довгострокової ефективності системи контролю, встановленої Конвенцією, і порекомендував, зокрема, державам-членам: «з урахуванням рішень Суду, що вказують на структурні або загальні недоліки в національному праві чи практиці, здійснювати контроль за ефективністю існуючих національних засобів правового захисту і, в разі необхідності, створювати нові ефективні засоби правового захисту, щоб уникнути розгляду аналогічних справ у Суді…»

36. У Додатку до Рекомендації від 12 травня 2004 року Комітет міністрів зазначив:

«...Перед Судом постала проблема дедалі більшої кількості заяв. Така ситуація ставить під загрозу довгострокову ефективність системи, а отже, вимагає негайного реагування договірних сторін. Саме в цьому контексті наявність ефективних національних засобів правового захисту набуває особливої ваги. Найімовірніше, що вдосконалення наявних національних засобів правового захисту матиме якісні та кількісні наслідки для завантаженості Суду:

— з одного боку, має зменшитися потік поданих на розгляд заяв: якщо в національних органах

розгляд справ буде достатньо ретельним, менше заявників будуть змушені звертатися до Суду;

— з іншого боку, завдяки вдосконаленню національних засобів правового захисту Суду буде легше розглядати заяви, якщо перед цим національний орган розглядав справи по суті…

13. Коли вже прийнято рішення, в якому вказується на структурні чи загальні недоліки в національному праві або практиці («пілотна справа»), а велика кількість заяв до Суду з такою самою проблемою («аналогічні справи») вже перебувають на розгляді або, ймовірно, будуть подані, держава відповідач у разі потреби повинна забезпечити для потенційних заявників ефективний засіб правового захисту, який дасть їм змогу звернутися до компетентного національного органу і який може також застосовуватися й тими заявниками, які вже звернулися до Суду. Такий швидкий та ефективний засіб захисту дав би можливість відновити їхні права на національному рівні відповідно до принципу субсидіарності конвенційної системи.

14. Запровадження такого національного засобу правового захисту може також відчутно зменшити завантаженість Суду. Тимчасом як негайне виконання пілотного рішення залишається надзвичайно важливим для розв’язання структурної проблеми, а отже, і для запобігання майбутнім заявам

з того самого питання, може існувати певна категорія осіб, на яких уже позначилися наслідки такої проблеми до її розв’язання…

16. Зокрема, після постановлення пілотного рішення, в якому було визнано наявність конкретної структурної проблеми, однією з альтернатив може бути підхід ad hoc, коли відповідна держава визначає доцільність запровадження спеціального засобу правового захисту чи розширення існуючого засобу захисту на законодавчому рівні або шляхом судового тлумачення. …

18. Якщо після пілотної справи запроваджуються спеціальні засоби правового захисту, уряди повинні негайно повідомити про це Суд, щоб він міг враховувати їх при розгляді подальших аналогічних справ. …».

 

B. Резолюція Res(2004)3 Комітету міністрів Ради Європи від 12 травня 2004 року щодо рішень, які розкривають системну проблему, що лежить в основі порушення

37. На тій самій сесії 12 травня 2004 року Комітет міністрів ухвалив резолюцію, в якій порекомендував Суду:

«... І. наскільки це можливо, вказувати у своїх рішеннях про порушення Конвенції на те, що, на його думку, становить системну проблему, яка лежить в основі порушення, та на першопричину цієї проблеми — зокрема у тому випадку, коли вона може спричинити зростання кількості звернень,— з метою надання допомоги державам у пошуку належного розв’язання цієї проблеми, а Комітетові міністрів — у нагляді за виконанням рішень;

ІІ. будь-яке рішення, що вказує на наявність системної проблеми та її першопричину, окремо доводити до відома не лише відповідних держав та Комітету міністрів, а й до відома Парламентської асамблеї, Генерального секретаря Ради Європи та Комісара Ради Європи з прав людини і висвітлювати такі рішення в належний спосіб через базу даних Суду».

 

С. Проміжна резолюція [CM/ResDH(2008)1] Комітету міністрів Ради Європи від 6 березня 2008 року щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини у 232 справах проти України, які стосуються невиконання або суттєвих затримок у виконанні остаточних рішень національних судів, винесених проти держави та підпорядкованих їй суб’єктів, а також відсутності ефективного засобу юридичного захисту

38. 6 березня 2008 року згідно з пунктом 2 статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Комітет міністрів розглянув заходи, запроваджені Урядом України для забезпечення виконання рішень Суду у справах, в яких порушується питання тривалого невиконання остаточних рішень національних судів. Комітет міністрів ухвалив тимчасову резолюцію (CM/ ResDH(2008)1), у відповідних положеннях якої зазначено:

«Комітет міністрів…

ВИСЛОВЛЮЄ ОСОБЛИВУ ЗАНЕПОКОЄНІСТЬ у зв’язку з тим, що, незважаючи на цілий ряд законодавчих та інших важливих ініціатив, до яких неодноразово приверталася увага Комітету міністрів, поки що досить мало зроблено для того, щоб подолати існуючу структурну проблему невиконання рішень національних судів;

НАСТІЙНО РЕКОМЕНДУЄ державним органам України виявити більшу державну відповідальність в досягненні відчутних результатів та визначити як особливий політичний пріоритет дотримання своїх зобов’язань за Конвенцією та виконання рішень Європейського суду, щоб забезпечити повне і вчасне виконання рішень національних судів;

ЗАКЛИКАЄ органи влади України запровадити ефективну національну політику, координовану на найвищому урядовому рівні, з метою ефективного виконання пакета вже оголошених заходів, а також інших заходів, якщо такі потребуватимуться для подолання проблеми, про яку йдеться;

НАСТІЙНО ЗАКЛИКАЄ органи влади України прийняти в першочерговому порядку закони, проекти яких було доведено до відома Комітету міністрів — зокрема, йдеться про проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо захисту прав особи на досудове слідство, розгляд справи судом та виконавче провадження протягом розумного строку)»;

РЕКОМЕНДУЄ органам влади розглянути можливість запровадження на період, протягом якого прийматимуться зазначені закони, тимчасових заходів, спрямованих на зменшення, наскільки це можливо, ризику нових порушень Конвенції аналогічного характеру і, зокрема:

— розглянути можливість запровадження заходів, подібних тим, яких вже було вжито у сфері освіти, в інших сферах, в яких виявлено схожі проблеми;

— вжити заходів, які б забезпечували ефективне управління й контроль за державними органами й підприємствами і виключили б таким чином проблему виникнення заборгованостей перед їх працівниками;

— забезпечити ефективну реалізацію на практиці положень про відповідальність посадових осіб за невиконання рішень;

— призначити відшкодування за шкоду, спричинену затримками у виконанні рішень національних судів, безпосередньо на підставі положень Конвенції та практики Європейського суду, як це передбачено Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»;

ЗАПРОШУЄ органи влади України визначити, додатково до вже оголошених, заходи, які б належним чином допомогли:

— покращити планування бюджетного процесу — зокрема, шляхом забезпечення відповідності між положеннями бюджетного законодавства та платіжними зобов’язаннями держави;

— забезпечити наявність конкретних механізмів оперативного додаткового фінансування у випадку недостатності первинних бюджетних асигнувань, щоб не допускати невиправданих затримок у виконанні судових рішень; і

— забезпечити наявність ефективної процедури та коштів для виконання рішень національних судів, винесених проти держави…».

 

D. Рішення від 8 червня 2009 року Комітету міністрів Ради Європи щодо 300 справ, які стосуються невиконання або суттєвих затримок у виконанні органами державної влади або державними підприємствами остаточних судових рішень

39. З 2 до 5 червня 2009 року Комітет міністрів відновив розгляд згідно з пунктом 2 статті 46 Конвенції існуючої низки рішень Суду проти України стосовно невиконання чи затримок у виконанні рішень національних судів. У зв’язку з цим Комітетом міністрів було прийнято рішення CM/Del/Dec (2009)1059:

«Представники,

1. нагадали, що — як це визнав Комітет міністрів у своїй Тимчасовій резолюції CM/ResDH(2008)1 — невиконання рішень національних судових органів є структурною проблемою в Україні;

2. зазначили, що й далі існує цілий ряд справ, в яких рішення національних судів залишаються невиконаними попри рішення Європейського суду;

3. зазначили із занепокоєнням, що, попри зусилля, докладені органами влади України в запровадженні тимчасових заходів, структурну проблему, яка лежить в основі порушень, досі не усунено;

4. зауважили, що невжиття всіх необхідних заходів, включно з раніше оголошеними законодавчими заходами, призвело до постійного зростання потоку нових заяв до Європейського суду стосовно невиконання рішень національних судів;

5. зазначили із занепокоєнням у зв’язку з цим, що досі не визначено як пріоритет запровадження національного засобу юридичного захисту щодо невиконання чи затримок у виконанні рішень національних судів попри неодноразові заклики Комітету міністрів з цього приводу;

6. знову закликали органи влади України невідкладно вжити необхідних заходів для забезпечення дотримання Україною своїх зобов’язань за Конвенцією і, зокрема, повторно дослідити ті різноманітні пропозиції щодо реформування, які було висунуто під час розгляду цих справ (див., зокрема, документи: CM/Inf/DH(2007)30 (з внесеними поправками) та CM/Inf/DH(2007)33));

7. вирішили відновити розгляд цих питань не пізніше грудня 2009 року (на своєму 1072-му засіданні), що, можливо, здійснюватиметься у світлі проекту тимчасової резолюції щодо кола вжитих на той час загальних та індивідуальних заходів та інших ще не вирішених питань, якщо такі існуватимуть».


ЩОДО ПРАВА

І. СКАРГА ПРО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ

 

40. Заявник скаржився на невиконання рішення військового суду Черкаського гарнізону від 22 серпня 2001 року, рішення Ленінського районного суду від 29 липня 2003 року та ухвали Ленінського районного суду від 3 грудня 2002 року. У цьому зв’язку він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу, у відповідних положеннях яких зазначено:

Пункт 1 статті 6

«Кожен має право на … розгляд його справи упродовж розумного строку... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру…»

 

Стаття 1 Першого протоколу

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права».

 

A. Доводи сторін

41. Уряд доводив, що пункт 1 статті 6 Конвенції незастосовний ratione materiae до провадження у справі про компенсацію за військову форму, яку заявник був зобов’язаний носити під час виконання ним своїх службових обов’язків. На думку Уряду, призначення такої компенсації мало публічно-правовий характер і не визначало прав і обов’язків приватно-правового характеру. Посила ючись на такі самі аргументи, Уряд стверджував, що не було ніякого втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном у значенні статті 1 Першого протоколу у зв’язку з рішенням суду від 22 серпня 2001 року.

42. Уряд також доводив, що заявник не вичерпав національних засобів юридичного захисту і не має статусу жертви у зв’язку зі своїми скаргами на невиконання рішення від 29 липня 2003 року, оскільки не подав до виконавчої служби виконавчий лист для відкриття виконавчого провадження за зазначеним рішенням. Уряд заявляв, що держава не несе відповідальності за виконання зазначеного рішення.

43. Тому Уряд просив Суд оголосити заяву неприйнятною.

44. Заявник з цим не погоджувався. Зокрема, він стверджував, що пункт 1 статті 6 Конвенції та стаття 1 Першого протоколу застосовні в його справі, оскільки він звільнився з лав Збройних Сил, а рішення від 22 серпня 2001 року має приватно-правовий характер. Він також доводив, що він не мав змоги ініціювати виконавче провадження за рішенням від 29 липня 2003 року, оскільки органи влади не надали йому виконавчого листа для виконання цього рішення.


B. Оцінка Суду

Прийнятність

45. Суд зауважує, що він вже встановив в аналогічних справах проти України, що пункт 1 статті 6 Конвенції та стаття 1 Першого протоколу застосовні у справах, які стосуються вимог компенсації за військову форму, оскільки в таких справах йдеться про право на компенсацію за військову форму, а не — як вважає Уряд — про право власності на військову форму; що на час подій у тих справах заявники вже звільнилися з державної служби і мали можливість звернутися до суду згідно з національним законодавством; і що заборгованість за судовим рішенням становить майно (possession) для цілей статті 1 Першого протоколу (див., наприклад, рішення у справі «Войтенко проти України» (Voytenko v. Ukraine), № 18966/02, пп. 51–54, від 29 червня 2004 року; і у справі «Перетятко проти України» (Peretyatko v. Ukraine), № 37758/05, п. 16, від 27 листопада 2008 року). Суд не бачить підстав для іншого висновку у справі, що розглядається.

46. Щодо питання прийнятності скарг про невиконання рішення від 29 липня 2003 року, Суд повторює, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання (див. рішення у справі «Метаксас проти Греції» (Metaxas v. Greece), № 8415/02, п. 19, від 27 травня 2004 року; та у справі «Лізанец проти України» (Lizanets v. Ukraine), № 6725/03, п. 43, від 31 травня 2007 року). У таких справах відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання (див. згадане вище рішення у справі Бурдова (№ 2), п. 68).

47. Крім того, Суд зазначає, що виконання судового рішення від 29 липня 2003 року залежало від наявності достатніх коштів, передбачених бюджетом на такі цілі, і державні виконавці не були вповноважені домагатися від держави внесення змін до бюджетного законодавства (див., наприклад, згадане вище рішення у справі Войтенка, п. 30; рішення у справі «Глова та Брегін проти України» (Glova and Bregin v. Ukraine), №№ 4292/04 і 4347/04, п. 14, від 28 лютого 2006 року; та «Васильєв проти України» (Vasylyev v. Ukraine), № 10232/02, п. 29, від 13 липня 2006 року).

48. Отже, Суд вважає, що заявникові не можна було дорікати за неподання до державної виконавчої служби заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження.

49. На таких самих підставах Суд визнає, що такий стан справ породжував питання про відповідальність держави за виконання судового рішення від 29 липня 2003 року і що у зв’язку з його невиконанням заявник може претендувати на статус жертви від порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу.

50. З огляду на зазначене вище, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо прийнятності цієї частини заяви і доходить висновку, що вона порушує питання факту і права за Конвенцією, вирішення яких потребує розгляду заяви по суті. Він не бачить підстав для оголошення її неприйнятною. Отже, ця частина заяви оголошується прийнятною.

 

Щодо суті

 

a) Загальні принципи

51. Суд повторює, що право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов’язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (див. рішення у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II). Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок (див. рішення у справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy), [GC], № 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V).

52. У такому самому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу (див., серед інших джерел, згадане вище рішення у справі Войтенка, п. 53).

53. Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов’язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції (див. рішення у справі «Бурдов проти Росії», № 59498/00, ECHR 2002-III). Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування (див. рішення у справі «Райлян проти Росії» (Raylyan v. Russia), № 22000/03, п. 31, від 15 лютого 2007 року). Оцінюючи обґрунтованість затримки у виконанні судового рішення, слід належним чином урахувати той факт, що затримку, яка становила один рік і чотири місяці, у виплаті грошової компенсації, призначеної судовим рішенням, винесеним проти державного органу, Суд визнав надмірною (див. рішення у справі «Зубко та інші проти України» (Zubko and Others v. Ukraine), №№ 3955/04, 5622/04, 8538/04 і 11418/04, п. 70, ECHR 2006-VI).

54. Суд також повторює, що саме на державу покладено обов’язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції (див. згадане вище рішення у справі Войтенка; рішення у справі «Ромашов проти України» (Romashov v. Ukraine), № 67534/01, від 27 липня 2004 року; у справі «Дубенко проти України» (Dubenko v. Ukraine), № 74221/01, від 11 січня 2005 року; та у справі «Козачек проти України» (Kozachek v. Ukraine), № 29508/04, від 7 грудня 2006 року). Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (див. рішення у справі «Шмалько проти України» (Shmalko v. Ukraine), № 60750/00, п. 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (див. рішення у справі «Сокур проти України» (Sokur v. Ukraine), № 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі «Крищук проти України» (Kryshchuk v. Ukraine), № 1811/06, від 19 лютого 2009 року).

 

b) Застосування цих принципів у справі, що розглядається

55. Суд зауважує, що в цій справі рішення військового суду Черкаського гарнізону від 22 серпня 2001 року досі не було виконано в повному обсязі і що затримка у виконанні рішення становила близько семи років і десяти місяців. Рішення Ленінського районного суду від 29 липня 2003 року залишається невиконаним вже протягом близько п’яти років і одинадцяти місяців. Доводи Уряду не містять будь-яких пояснень щодо таких значних затримок у виконанні судових рішень, винесених на користь заявника. Суд зазначає, що ці затримки спричинені поєднанням певних чинників, таких як брак бюджетних коштів, бездіяльність з боку державних виконавців та недоліки в національному законодавстві, унаслідок чого заявник не мав можливості домогтися виконання судових рішень у ситуації, коли в бюджеті не було передбачено коштів на такі цілі (див. пункти 12, 14, 16, 18, 30 і 34 вище). Суд вважає, що ці чинники не були поза межами контролю органів влади і, отже, визнає повну відповідальність держави за ситуацію, що склалася.

56. Суд зауважує, що у справах, які зачіпали питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі, він у багатьох випадках визнавав наявність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції і статті 1 Пер шого протоколу (див., наприклад, рішення у справі «Сінко проти України» (Sinko v. Ukraine), № 4504/04, п. 17, від 1 червня 2006 року; і згаданій вище справі Козачека, п. 31). У справі немає жодного аргументу, який міг би спонукати Суд дійти іншого висновку.

57. Таким чином, Суд визнає, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції і статті 1 Першого протоколу у зв’язку з тривалим невиконанням рішення військового суду Черкаського гарнізону від 22 серпня 2001 року і рішення Ленінського районного суду від 29 липня 2003 року.

58. Беручи до уваги зазначені вище висновки, Суд не вбачає за необхідне розглядати в контексті тих самих положень скаргу заявника про невиконання ухвали Ленінського районного суду від 3 грудня 2002 року, якою суд зобов’язав державних виконавців вжити конкретних заходів для примусового виконання судового рішення від 22 серпня 2001 року, адже ця ухвала стосувалася виключно побічного питання, яке постало під час виконавчого провадження за зазначеним вище рішенням (див. рішення у справі «Жмак проти України» (Zhmak v. Ukraine), № 36852/03, п. 21, від 29 червня 2006 року).

 

 

ІІ. СКАРГА ПРО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

 

59. Заявник скаржився на відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку зі своїми скаргами про невиконання судових рішень, винесених на його користь. Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка проголошує:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».


 

A. Доводи сторін

60. Посилаючись на своє заперечення проти застосовності пункту 1 статті 6 Конвенції (див. пункт 41 вище), Уряд з самого початку доводив, що й стаття 13 Конвенції так само незастосовна у справі заявника. У своїх наступних зауваженнях Уряд не навів додаткових уточнень своєї позиції, незважаючи на

чітке прохання Суду до сторін надати додаткові зауваження стосовно питання національних засобів юридичного захисту у зв’язку з тривалим невиконанням рішень національних судів.

61. Заявник висував доводи про відсутність ефективних засобів юридичного захисту у правовій системі України щодо питань, порушених у цій справі.

 

B. Оцінка Суду

 

Прийнятність

62. Суд зазначає, що ця частина заяви пов’язана з розглянутими вище скаргами за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу і тому вона так само оголошується прийнятною (див. пункти 45–50 вище).

Щодо суті

a) Загальні принципи

63. Суд повторює, що стаття 13 Конвенції прямо виражає обов’язок держави, передбачений статтею 1 Конвенції, захищати права людини передусім у межах своєї власної правової системи. Таким чином, ця стаття вимагає від держав національного засобу юридичного захисту, який би забезпечував вирішення по суті поданої за Конвенцією «небезпідставної скарги», та надання відповідного відшкодування (див. справу «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [GC], № 30210/96, п. 152, ECHR 2000-XI).

64. Зміст зобов’язань Договірних держав за статтею 13 Конвенції залежить від характеру поданої заявником скарги; «ефективність» «засобу юридичного захисту» у значенні цієї статті не залежить від визначеності сприятливого для заявника результату. Водночас засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (див. згадане вище рішення у справі Кудли, пп. 157–158; та рішення у справі «Вассерман проти Росії» (№ 2) (Wasserman v. Russia) (no. 2), № 21071/05, п. 45, від 10 квітня 2008 року).

65. Суд вже дав широке тлумачення вимогам статті 13 Конвенції щодо скарг про невиконання рішень національних судів у нещодавньому рішенні у справі Бурдова (№ 2) (див. згадане вище рішення у справі Бурдова, п. 98–100), у відповідних пунктах якого зазначено:

«98. Якщо йдеться саме про справи стосовно тривалості проваджень, найефективнішим рішенням є запровадження засобу, який би прискорював провадження і не допускав би надмірно тривалого провадження у справі (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» (№ 1) (Scordino v. Italy) (no. 1) [GC], № 36813/97, п. 183, ECHR 2006-...). Так само й у справах про невиконання судових рішень будьякий засіб юридичного захисту, який дозволяє запобігти порушенню шляхом забезпечення вчасного виконання рішення, є в принципі найціннішим. Однак, якщо судове рішення винесене проти держави і на користь фізичної особи, від такої особи в принципі не слід вимагати використання таких засобів (див. згадане вище рішення у справі «Метаксас проти Греції», п. 19): тягар виконання такого рішення покладається головним чином на органи влади, яким слід використати всі засоби, передбачені в національній правовій системі, щоб прискорити процес виконання рішення і не допустити таким чином порушення Конвенції (див. згадане вище рішення у справі Акашева, пп. 21–22).

99. Держави можуть також визнати за необхідне запровадити лише компенсаторний засіб юридичного захисту, подбавши про те, щоб такий засіб не вважався неефективним. Якщо такий компенсаторний засіб юридичного захисту передбачений в національній правовій системі держави, Суд повинен залишити державі більш широкі межі свободи розсуду, аби надати їй можливість організувати порядок використання такого засобу у спосіб, що враховує специфіку її власної правової системи і традицій, а також існуючий в даній країні рівень життя. Суд, однак, зобов’язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується відповідний національний закон, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. згадане вище рішення у справі Скордіно, пп. 187–191). Суд визначив ключові критерії для перевірки ефективності компенсаторного засобу юридичного захисту щодо надмірно тривалих судових проваджень. Ці критерії, які також застосовні до справ про невиконання рішень (див. згадане вище рішення у справі Вассермана, пп. 49 і 51), вимагають таке:

• позов про відшкодування має бути розглянутий упродовж розумного строку (див. згадане вище рішення у справі Скордіно, п. 195 у кінці);

• призначене відшкодування має бути виплачено без зволікань і, як правило, не пізніше шести місяців від дати, на яку рішення про його призначення набирає законної сили (див. там само, п. 198);

• процесуальні норми стосовно позову про відшкодування мають відповідати принципові справедливості, гарантованому статтею 6 Конвенції (див. там само, п. 200).

• норми стосовно судових витрат не повинні покладати надмірний тягар на сторону, яка подає позов, якщо її позов обґрунтований (див. там само, п. 201);

• розмір відшкодування не повинен бути нерозумним у порівнянні з розміром відшкодувань, призначених Судом в аналогічних справах (див. там само, пп. 202–206 і 213).

100. Стосовно цього останнього критерію Суд зазначив, що у випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають явно кращі можливості визначати наявність такої шкоди та її розмір. Але інша ситуація — коли йдеться про моральну шкоду. Існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди (див. згадані вище рішення у справах Скордіно, пп. 203–204, та Вассермана, п. 50). Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов’язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу.»

 

b) Застосування цих принципів у справах проти України і у справі, що розглядається

66. Суд посилається на одну з перших справ проти України, в якій він розглядав питання наявності ефективних засобів юридичного захисту щодо скарг на тривале невиконання судових рішень і дійшов у зв’язку з цим таких висновків (див. згадане вище рішення у справі Войтенка, пп. 30 31 і 48):

«30. Уряд посилався на те, що заявник мав можливість оскаржити бездіяльність чи упущення з боку державної виконавчої служби і Державного казначейства та вимагати відшкодування заподіяної йому матеріальної і моральної шкоди. Втім, у цій справі боржником є державний орган, і виконання рішення, винесеного проти нього, можливе — як свідчать матеріали справи — лише у випадку, якщо держава передбачить і визначить на такі цілі відповідні кошти в Державному бюджеті України шляхом здійснення необхідних законодавчих заходів. Факти справи свідчать про те, що протягом усього періоду, який розглядається, виконання відповідного судового рішення затримувалося саме через відсутність законодавчих заходів, а не через неналежне виконання державними виконавцями своїх обов’язків. Тому заявникові не можна дорікати за те, що він не ініціював провадження проти державного виконавця (див. ухвалу у справі «Шестаков проти Росії» (Shestakov v. Russia), № 48757/99, від 18 червня 2002 року). Суд також зазначає й те, що згідно з доводами Уряду не було жодних порушень у тому, яким чином здійснювалося виконавче провадження державною виконавчою службою і Державним казначейством.

31. За цих обставин Суд доходить висновку, що заявник не був зобов’язаний удаватися у подальшому до засобу юридичного захисту, на який посилався Уряд. Суд нагадує про свої висновки (пункти 30–31 вище) у цій справі стосовно аргументу Уряду щодо національних засобів юридичного захисту. З таких самих міркувань Суд визнає, що заявник не мав ефективного засобу юридичного захисту, як цього вимагає стаття 13 Конвенції, який би забезпечив відшкодування шкоди, спричиненої затримкою у провадженні, про яке йдеться. Отже, мало місце порушення цього положення. …».

67. Суд підтвердив зазначені вище висновки при розгляді наступних справ, в яких порушувалося аналогічне питання (див., наприклад, згадане вище рішення у справі Ромашова, пп. 31–32 і 47; рішення у справі «Гаркуша проти України» (Garkusha v. Ukraine), № 4629/03, пп. 18–20, від 13 грудня 2005 року; «Михайлова та інші проти України» (Mikhaylova and Others v. Ukraine), № 16475/02, пп. 27 і 36, від 15 червня 2006 року; згадане вище рішення у справі Васильєва, пп. 31–33 і 41; рішення у справі «Раїса Тарасенко проти України» (Raisa Tarasenko v. Ukraine), № 43485/02, пп. 13, 14 і 23, від 7 грудня 2006 року; і у справі «Півненко проти України» (Pivnenko v. Ukraine), № 36369/04, пп. 18–20, від 12 жовтня 2006 року).

68. Повертаючись до справи, що розглядається, Суд встановлює, що в поданнях сторін ніщо не свідчить про те, що на національному рівні існував засіб юридичного захисту, який задовольняв би вимоги статті 13 Конвенції щодо скарг заявника на невиконання рішень, винесених судом на його користь.

69. Незважаючи на сприятливий для заявника результат провадження, яке він ініціював проти державної виконавчої служби, воно не дало йому змоги попередити або виправити порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу, згодом виявлені Судом в його справі. Хоча фактом є те, що остаточним рішенням від 29 липня 2003 року суд визнав державну виконавчу службу винною у затягуванні виконавчого провадження за рішенням від 22 серпня 2001 року і зобов’язав її виплатити заявникові відшкодування, це не покращило ситуацію, оскільки провадження з виконання рішення від 22 серпня 2001 року завершено не було і навіть не було прискорено, а відшкодування, призначене рішенням від 29 липня 2003 року, залишилося невиплаченим.

70. Отже, Суд визнає, що у справі, яка розглядається, мало місце порушення статті 13 Конвенції.

 

 

III. СКАРГА ПРО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 34 КОНВЕНЦІЇ

 

71. Заявник стверджував, що його адвокат не мав змоги витребувати деякі документи (які саме — не уточнюється) з матеріалів справи заявника в Ленінському суді, які, на думку адвоката, потребувалися для обґрунтування цієї заяви. Заявник посилався на статтю 34 Конвенції, яка передбачає таке:

«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права».

72. Суд зазначає, що він одержав від заявника та його адвоката копії всіх документів, які, на думку Суду, потребувалися для вирішення цієї справи. Крім того, Суд зауважує, що адвокат не подав до Ленінського суду доручення, яке посвідчує його повноваження діяти від імені заявника. У цілому заява не містить будь-яких ознак перешкоджання здійсненню заявником свого права за статтею 34 Конвенції. Отже, немає потреби в подальшому розгляді цієї скарги (див., mutatis mutandis, ухвалу у справі «Моісєєв проти Росії» (Moiseyev v. Russia), № 62936/00, від 9 грудня 2004 року).

 

 

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 46 КОНВЕНЦІЇ

 

73. Суд зазначає, що ця справа стосується існуючої проблеми, яка постійно нагадує про себе, породжуючи порушення Конвенції, які найчастіше виявляє Суд у справах проти України; більше ніж половина рішень, винесених Судом у справах проти України, стосуються питання тривалого невиконання остаточних судових рішень, відповідальність за які несуть органи влади України. Суд зауважує, що одне з перших таких рішень, яке було винесено в 2004 році, ґрунтувалося на фактах, подібних до фактів у цій справі (див. згадане вище рішення у справі Войтенка). Зокрема, у справі Войтенка заявник не міг одержати суми грошової компенсації, призначеної йому у зв’язку з його звільненням з військової служби, протягом чотирьох років. У справі Войтенка, окрім висновку про наявність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу у зв’язку із затримкою у виплаті присудженої національним судом компенсації, Суд дійшов також висновку, що правова система України не надає ефективного засобу юридичного захисту, як цього вимагає стаття 13 Конвенції, спроможного запобігти затримкам у виконанні судових рішень або забезпечити відшкодування шкоди, завданої такими затримками.

74. Справа, що розглядається, свідчить про те, що питання тривалого невиконання остаточних рішень та відсутності ефективних засобів юридичного захисту в правовій системі України залишаються невирішеними попри той факт, що існують відповідні рішення Суду з чіткими закликами до Уряду вжити необхідних заходів для вирішення таких питань.

75. За цих обставин Суд вважає за необхідне розглянути цю справу з точки зору вимог статті 46 Конвенції, яка передбачає таке:

«1. Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

2. Остаточне рішення Суду передається Комітетові міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням».

 

A. Доводи сторін

76. Заявник доводив, що систематичне недотримання органами влади України свого обов’язку з виконання рішень національних судів, винесених проти державних органів або підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою, а також незапровадження у зв’язку з цим ефективного засобу юридичного захисту становить системну проблему. Він посилався на кілька справ, в яких порушувалися аналогічні питання і в яких Суд вже постановив рішення, що набули статусу остаточних. Зокрема, це — рішення у справах «Свінтицький і Гончаров проти України» (Svintitskiy



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-09

headinsider.info. Все права принадлежат авторам данных материалов.