Главная

Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Любов навчає правильно міркувати. Покора.


«Малятка хай горнуться до мене».

Покора – премила чеснота. Тільки догляне Ісус Христос у душі бажання покори, а вже квапиться до неї Господь із запасом ласк. Потрудись отже, та серцем забажай цієї покори.

Ось три умовини для неї. Найперше треба, щоб душа умом та розсудком правильно себе оцінила. Це покірливість розсудку. Св. Тереса сказала: « Покора – це істина».

Ось, що перше витворює покору: побачити себе та всю безмежну свою незнатність у Божому світлі. Доглянути усе лукавство волі та всі погані зав'язки нашої природи. Добачити теж одночасно, і не загорнути для себе, усі добрі зернини Богом засіяні в нас, усі прийняті ласки та всі наші природні якості.

Тоді воля приймає, одобрює та поглиблює це міркування. Душі є приємно бачити таку свою маленькість та безмежну злиденність супроти Бога. Та й радіє душа, що при доброму Богові доводиться заповняти таку безодню. Це вже – покора волі.

Врешті душа хоче поводитись із собою згідно з пізнаною своєю вартістю та прагне, щоб і другі її так само трактували.

Вона сама собою не має нічого та й є ніщо. Тому вона переконана, що не заслугує на пошанівок. Не хоче вона від нікого шани, ані виявів цінування й почестей. Душа така є переконана, що завжди занадто добре з нею поводяться.

Дальше, бере вона на себе всі невигоди й труднощі. Вважає себе за непридатну та безвартісну, а інших має за більше заслужених. Як же їй висловлюють люди пошану та прив'язання, то й це сприймає душа зі скромністю, не для себе, а для Господа нашого Ісуса Христа, бо це Його люблять та звеличують у ній. Це – покора в дії.

2. Хочеш угодити Ісусові Христові, назавжди причарувати Його Серце та вдіяти у собі великі речі, то будь щирою дитиною та ніяк не покладайся на себе.

«Хоче душа сердечно приставати з Богом, хай зодягнеться покорою, як Господь Бог зодягнувся славою».

Сам Господь сказав ці слова до черниці сестри Бенігни Консоляти, візитки. її Він прозвав Своєю Веніяминою та секретаркою любови. Без покори, Господь наш Ісус Христос не може діяти в нашій душі.

Навіть неприємно Йому гостити в непокірній душі.

Йому противно братися до ума, звихненого пересадною думкою про власну важливість, та ним орудувати.

Годі Йому теж царювати в волі та стати осередком усіх її поривів, якщо ця воля зробила себе осередком всякої світової життєвости.

3. Так, Господеві гидко мешкати з гордієм. Зате любується Він у товаристві покірних. Ось Його слова!

«Прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що Ти затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив це немовлятам». «Хто простодушний, нехай сюди заверне».49 « Істинно кажу вам: Коли ви не навернетеся і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне».50 «Навчіться від мене, бо я лагідний і покірний серцем».

Ніхто не любить дружити з гордієм. В його прияві відчуваємо до нього огиду. Важко здобутись із ним на щиросердечність, яка так уприємнює дружбу. Ісусове ж серце зроблене за зразком нашого.

4. В гордія є щось несамовитого. Господь Бог та все сотворіння воюють проти нього. Загальний осуд одноголосно обурюється проти божевільної упертости гордого, та він дальше зухвало ставить спротив.

Гордопишність уподібнює людину до сатани. Відтискає на чолі амбітника позначку звіра: «Як побачу людину надто великої думки про себе, переконану про свою вищу проворність, вченість та доброчесність, то здригаюся і здається мені, що передо мною – сам чорт у тілі». Ці слова написав св. Альфонс Ліґорі.

5. Найбільш дивовижне та жахливе те, що ні один гордій не вважає себе гордим. Рідко коли зустрінеш душу, що оцінює себе правильно. Ще рідше зустрінеш таку, що узгіднює свої почування та життя з цією оцінкою.

Потрібно великого внутрішнього просвітління, щоб бачити себе по правді. Одинокі святці не обманюють себе своєю вартістю.

Хто не вдається в смуток, принаймні почуттєво, як зазнає від людей погорди, неуспіхів, чи впокорення? Хто не любить похвал, признання, високої оцінки, витончености? Хто не боїться догани, забуття та глуму?

І найщиріша людина відчуває в собі спротив покорі та постійне протиріччя поміж її корисним поняттям про себе та судженням вічної Істини.

Навіть найкращі з людей мусять признати під час щирого самодослідження, що майже в усіх їхніх свобідних вчинках є деяка безладна погоня за собою. До деякої міри вони роблять із себе осередок змагань, думок й цілого буття.

Вистачить продумати це діло, а жах сповнить душу, коли вона побачить такі докорінні та безупинні спустошення, учинені гордістю.

6. Чудна була поведінка святців віч-на-віч їхньої нікчемности. Святому Вінкентієві з Павльо дивно було, що Бог не спустошив міст, якими він проходив. Св. Альфонс думав, що переслідування звалились на Згромадження з його вини. Св. Люї Бертран мав себе за найгидкішого грішника на Божому світі. Наче оправдуючи їх кажемо: та це були святці! Чи святці переборщують? Чи треба їм спочувати? Чи, навпаки, це ми – незрячі та сліпі?

7. Без перев'язки гордости на очах, ми яскраво побачили б, що кожна людина – безмежно нікчемна та грішна. Ми наглядно зрозуміли б, що сотворіння всебічно залежить від Господа Бога своєю істотою, своїм існуванням і триванням та всіма умовинами свого розвитку. Ми пригадали б теж свої незліченні провини та завжди нову невдячність. Ми теж помітили б сучасні наші мерзоти: зв'язки, трусливість, нестійкість і невпинний, полохливий та огірчений поворот до себе самих. «Господи Боже, Icyce Христе! Ми такі зіпсовані, а цього навіть не додумуємось ! Помилуй мене, Вчителю, я боюся блуду гордости! Постав мене в гуртку малих і серцем покірних, та уподібни моє серце до Твого».

Та Вчителеві відомо з якого глею ми зліпплені,52 та до яких ошалілих та пересадних думок поривається наша природа. Він задовольняється та любить нас, коли бачить нас засоромлених нашою злиденністю, сповнених довір'я до Його добрости та рішених відвоювати покору.

8. Для цього найперше треба беззастережно вірити, що ми сповнені зарозумілістю, і що та гордопишність затуманила думки, бажання та й всі наші діла, що пихатість закорінилась у найменших волоконцях та в найдрібніших часточках нашого людського буття. Кому здається це пересадою, такий не переможе.

Треба витривало перед лицем Божим осуджувати тьму-тьмущу неоправданих зазіхань, свідомих, чи й несвідомо леліяних у тайниках нашого серця, прохати у Господа пробачення за нашу гидотність та дякувати Йому, що не залишив нас напризволяще в глибині пихатости.

Врешті треба завжди прохати світла, щоб бачити себе по-справжньому; прохати сил, щоб полюбити те наше упокорення та відваги прохати, щоб з нами поводилися, як ми на це заслужили. Люї Вейо побачив раз борознянку-черв'яка, як повзла біля ніг і сказав: «Дякую Тобі, мій Господи, що не розчавив єси мене ногою, бо цей хробак – це я!»

Коли душа пізнає себе краще і більше упокорюється та принижується, тоді Господь Бог більше підносить її вгору до себе.

9. Покірний підходить завжди до Господа Бога з чуттям безмежної своєї злиденности. Як укушення гадини лякається самовдоволення. Покірний не настоює на своєму. Радо уступає другим. Він – прихильний та поблажливий і не говорить різко та владно.

Покірний серцем глядить завжди спокійно та мирно, і легко до нього доступити, перш за все людям простеньким.

Покірна людина не встряває в діла ближнього. Не видає вона осудів та не сперечається без потреби. Вона завжди готова до послуг і до посвяти; хоче прислужитись вона та сісти в кутку на останнє місце.

 

вперед на шляху чесноти. Поступає вперед стежиною духовного дитинства. Чоловіколюбець Ісус обдаровує її рясно добірними ласками так, як глибокі яри в горах приймають до себе рвучкі водоспади. Господь Ісус готовий задивувати любовними виявами душу, що не спирається на себе.

11. Господи Ісусе Христе, прагну жити в смиренності. Незначний я, злиденний та до нічого нездатний! Лиш гріх один – моя власність.

Як безталанного прокаженого, повністю обсипали мене чиряки гордопишности. Лиш Ти один можеш мене вилікувати.

Однак, у моїй незначності, пориваюся полум'яно вгору, до Тебе. У моїх злиднях чую в собі безмежне довір'я до Тебе.

Хотів би я бути малятком, яке пестиш любов'ю, береш на руки та лелієш при Своєму Божому Серці.

Хотів би я стати як покірлива, мила голубка, що сідає в затінку могутніх Твоїх крил.

Божественний Орле! Занеси мене ген-ген на верхів'я країни Любови.

 

 

ТРЕТІЙ ДЕНЬ – РОЗВАЖАННЯ III

Любов сприяє застанові.

«А коли ви з Христом воскресли, то шукайте того горішнього, де Христос перебуває, сівши по правиці Бога».

1. Тут, на землі, живемо звичайно в туманах помилки.

Усе непомітно оволодіває нашого увагою: політичні події, праця на щоденний хліб, модерні погляди, світові звичаї-обичаї, товариські звички, виставність і мода та сотні інших діючих сил. Поволі і ледве-ледве думаєш, що за берегом світу існує потойбіччя.

Сказане про світовиків, є у якомусь відношенні правдиве й до богобійних душ. І найкращі душі відвертаються від єдино потрібного, ось якими виправдуваннями: що скажуть люди, мені така мила ця особа, та річ, чи така праця! Або: навал праці розчавлює мене, гризуть дрібні заздрощі, дразнить мене тертя людської вдачі, а також інші дрібні вибагливості.

Оцей табун завалює людину з-зовні, і Господь не може увійти до неї всередину.

2. Конечно є завжди противитись оцьому «засліпленню пустощами», як каже Святий Дух.

Треба просвердлити видимість та добратись до дійсности. Для цього потрібно часто та глибоко застановлятись над поважністю життя та над потойбіччям.

3. По-перше, що значить людське життя? Прирівняне до Божої вічности, воно – тільки хвилина, радніш маленький уламок хвилиночки. Коротко гостює людина на світі, проводить кілька днів. Мандрівником затримається на часок при шляху, а тоді манджає далі у вічність.

У безконечному всесвіті малюсінька є житлова площа людини та й сіра і невиразна є її праця. Мало-хто знає про саму людину, ще менше цікавляться її працею.

Непомітно мала є її мешкальна споруда і т. зв. маєтки. Усе те ще більше зіщулиться, як людина помре.

4. Сама земля, де є та дрібна житлова площа людини – це тільки малесенький атом в порівнянні до всесвіту. Каже Святий Дух:« Покоління, що населюють її (землю), це – краплина води, яка мерехтить на посуді». Всі люди, такі жадібно ласі заробити та порозкошувати, та всі нації такі хижо жорстокі, щоб заволодіти світом (аж взаємно пожирають та розчавлюють себе) – всі вони схожі на пригорщу муравлів, які жеруться за стебельце соломи.

Всі вони женуть за своєю жадобою, а оце, і не думаючи, наближаються до рову, який проковтне їх оманні надії.

Отак жили, живуть і жити будуть покоління людей, що вже населювали, або ще появляться на землі.

Лише жмінька вибраних душ, думкою й серцем потрапили двигнутись понад ці оманні позірності та поривалися до небесних скарбів. Та ще й посміхалися та глумили з них їхні товариші дороги. « Бо візьмуть на глум безвинність праведника».

Ох, леле, правильно повторяти за Святим Духом, що безглуздих є сила-силенна.

5. Смерть же усе вриває: достоїнства, багатства, насолоди, все те гине. Християнська душо, постав же себе гаразд перед обличчя смерти, наче б за часок мала вона тебе скосити.

Смерть – це переправа із часу у вічність, з відомого у невідоме, з імовірности у дійсність, з перехідного в тривке!

Цей поріг переступиш сам один, без підмоги та підпори будь-якого сотворіння. Ніхто не товаришитиме тобі поза могилу. Одні твої добрі й погані діла підуть туди за тобою.

Родичі й друзі твої зронять декілька сліз, прокажуть пару молитов над твоєю трумною, але турбуватимуться вони тоді радше власним горем, ніж твоєю вічною долею. За якийсь час біль злагідніє, спомини послабнуть, заняття розсіють їх увагу та й думка пропаде про дорогого покійника.

Як ти сам забуваєш про твоїх давніших вмерлих, так і за тебе другі забудуть.

6. Перед лицем смерти усе – марнощі, опріч єдиного Господа нашого Ісуса Христа, усе, навіть найміцніша приязнь та клятьба вічної вірности!

А припустім, що десь у світі б'ється щире серце, яке вірно пам'ятатиме про тебе, то навіщо здалась тобі ця вірність?

Єдиний Господь наш Ісус Христос може по-справжньому допомогти тобі по смерті, Він одинокий вірний до останнього віддиху і дальше. Всяка інша дружба – швидкоминуща та безсильна.

7. По смерті – суд, зараз по переставленні. Стане перед душею Суддя й побачить вона серед животрепетного мерехтіння, наче на світляному екрані, все життя з його красотою та його тінями, з чеснотами та пороками, з силою-силенною подробиць. Душа сама вичує справедливий присуд на себе та й оголосить його. О, яка важна перша зустріч з Господом нашим Ісусом Христом, перша зустріч з Божим зором. Чи цей перший погляд буде ласкавий, чи сповнений докорів? Чи це буде погляд караючий, чи рятувальний, дружня – братерська усмішка, чи блискавиця з прокляттям?

Господи Ісусе Христе, страшно мені про це й думати. Все зроблю, щоб тоді Твій погляд спочив на мені із ласкавістю!

8. Думай, що звітуватимеш з усього! І від цієї першої хвилини залежатиме вічність. Святому Арсенові довелося вмирати на пустині стодвадцятирічним. Та він дрижав увесь думаючи про суд. Св. Вернард говорив часто: « Боюся я пекла, жахаюся грізного обличчя Судді».

Як мало значить світ, його похвала і його усміх, віч-на-віч оцього страшенно поважного Суду?

Тоді за ніщо матиму похвалу чи погорду, почесть або дошкулювання від цих маловартих істот-людей.

9. Зараз по засудженні попадуться грішні душі в пекло.

Пекло – це втрата найвищого добра, отже й усякого добра, усього, чого душа голодна та безмежно спрагнена, та ще й навантаження всякого можливого лиха на душу й на тіло.

Пекло – це вічна ненависть без насичення, закам'янілість у лукавстві при лютих докорах, це – заздрощі, запеклість та розпач.

Пекло – це вогненна мука без полегші, страдництво кожного змислу, кожного м'яза, нерва, суглоба, волоконця, мука впотужнена за числом та важкістю кожного гріха.

Пекло – це близькість усіх найбільших злочинів світу, усіх невдячників і хижаків, усіх падлюк та мерзотників. Це – гидке товариство чортів та проклятих із їх гнівними вигуками, шаленими зойками та богозневагами.

Пекло – це вічна непорушність і закляклість. Непорушність у просторі: як проклятий звалиться у пекло, так і залишиться повік. – Непорушність у часі: перша хвилина у пеклі залишиться й буде тривати назавжди. – Непорушність ненависті та розпачу!

А більшість людей підстрибом ідуть до цієї яруги, сміються, граються та богохулять. Ще пару кроків... і зваляться у прірву.

Чи я такий певний, що колись не попадусь між них ?

Ісусе Христе та Пресвята Діво! Горнуся до Вас, не залиште мене!

10. По суді праведники злинуть на небо.

А небо – це вічне радіння з Найвищим Добром. Це – засмакування душею безмежного щастя, змістовного та всебічно охоплюючого, це нагромадження усього, що людину вщасливлює! Небо – це невимовне раювання змислів та заплата за кожний і найдрібніший подвиг, за кожне чесне діяння.

Небо – це вдовілля усіх душевних прагнень і щораз то більша спромога втішатися та насичуватися.

Небо – це раювання духа, це – споглядання таємниць надприроди, зрозуміння всіх істин природи, їхніх причин та взаємнопов'язання.

Небо – це оглядання чудових доріг Провидіння в керуванні світом та кожною душею.

Небо – це раювання серця в океані любови, в любові до Пресвятої Тройці. Небо – це родинне життя, дружба янголів і святих, усього найбільш чистого, непорочного, люблячого, найсвятішого. Присутність батьків і земських друзів, присутність та невисловна ніжність Пречистої Діви, Богоматері і нашої Матінки, приявність Ісуса Христа, нашого Друга, Брата, Улюбленця душ наших.

Око не бачило, вухо не чуло, чого то Бог наготував для Своїх любимців. І це щастя за короткий час буде моє.

Відсунься набік, світе, з твоїми оманами та пустощами. Належу Ісусові Христові назавжди!

11. Розважай усе те спокійно та витривало. Духом та уявою досліди подробиці цих великих істин. Впусти ці спасенні враження на саме дно душі та невтомно протистав їх дитячим іграшкам, брехні та помилкам, що оповивають її густим та нервозним туманом.

Зупинись при істині, яка більше діє на тебе, під умовою, що вона не затривожить тебе й не насторожить. Розважай, а водночас зором та рукою тримайся Ісуса Господа, що в тобі живе та любить тебе.

Для освячення вистачить однієї гаразд продуманої істини. Колись східні пустині заповнялись пустельниками, що невпинно тривожились словами: вічність, завжди, ніколи.

Святий Люї Ґонзага часто питав себе: що це в порівнянні до вічности? («Quid hoc ad seternitatem?») Св. Станіслав Костка казав: народжений я до важнішого («Ad maiora natus sum»). Ти ж завжди говори з любов'ю слова св. Альфонса: « Люблю Вас, Господи Ісусе й Маріє Богородице, люблю я Вас. Прагну любити Вас у безконечність, довіряюся Вашій доброті. Вчиніть з мене, що Вам завгодно».

 

 

ТРЕТІЙ ДЕНЬ – РОЗВАЖАННЯ IV

 

Любов керує уявою.

«Вартніший довготерпеливий, аніж звитяжець, і той, хто гнів опановує, ніж: той, хто здобуває місто ».

1. Нам треба освятитися як людям, а не, як ангелам. Бог дав нам розум і свобідну волю, але дав нам також чулий організм, уяву, пристрасті і змисли.

Безперечно – Йому віддають хвалу чисті духи совершенною любов'ю, але Він не менше радий з любови, що Йому свобідно приносить єство, зложене з тіла і крови.

Це таке нужденне сотворіння, піддане стільки слабостям, в боротьбі з такою великою кількістю труднощів, силою ласки піднесеться аж до несотвореної Любови ; починаючи від цього життя, воно буде брати участь в житті самої Пресвятої Трійці.

2. О, ні, Бог не вимагає від нас знищення наших змислів, наших природних вимог; не забороняє нам жити згідно з нашою природою, бо Він сам нам її дав; не забороняє радуватися красою, що її щедро розсипав довкруги нас;

Він хоче тільки, щоб ми це все робили згідно з порядком, що його Він установив.

Він сам дав нам цей приказ: «Будеш любити Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією душею твоєю, всією думкою твоєю й усією силою твоєю».

Отже нам треба любити так, як Сам Ісус Христос нас любив: і нашими змислами і нашими силами і нашою уявою.

3. Найперше заведім Господа Ісуса в нашу душу та дозвольмо Йому керувати нами за Його волею. Незадовго довідаємось від Нього, що Його любові не заваджає жодне природне дарування, ні жодна Ним уздоровлена здатність. Навпаки, все сприятиме до відображення в нас Божої подоби.

Він подарував мені серце чутливе, то правильно, що те серце має лиш Його любити. Ісус Христос обдарував нас теж буйною уявою, то нерадо слухає Він наших нарікань на неї. Спаситель хоче тільки, щоб ми керували своєю уявою за Його вказівками.

4. Серед праць над освяченням, уява має наче зобразити картинами високі істини Віри, має удоступнити їх почуттям та наче дозволити розумові доторкнути їх й представити їх волі в миловидному вигляді. Отож застав її животрепетно зобразити тобі вічні правди, затривожити тебе картиною пекельних мук та двигнути вгору твоє довір'я сподіванням безконечних дібр.

Уявою змалюй перед собою славимого Спасителя Ісуса Христа та всі подробиці Його Божого побуту на землі, від ясел до хреста. Уявою дістанешся до серця Господа Христа Чоловіколюбця, почуєш як Серце Боже б'ється любов'ю, пізнаєш який Господь Ісус добрячий, лагідний, покірливий та безмежно поблажливий. Бачиш, уява корисна та допоміжна. Та не заплямуй її, якщо б схотів користуватися нею нерозважно та пересадно.

5. Перебільшена уява, до речі, впихається всюди. Вона все плутає, в усьому пересаджує: і прості життєві події щоденности, і ще більше, політичні та історичні випадки. її осуди – незрівноважені, несправедливі та непомірковані.

Хворий на неї, переборщує в одному напрямкові чи в другому. Він нездатний самостійно вирішати будь-яке діло, тим більше, діло освячення.

Уява плутає теж оцінку себе та своїх заслуг. Як воно дивно: за винятком святців, кожна людина думає про себе краще, ніж другі думають про неї.

Буває іноді, що ми мріємо без ґрунту під ногами та будуємо уроєні пляни будучини, де нашій особі призначене почесне завдання.

Такі мріяння треба негайно припинити й уяву допасувати до дійсности.

6. Ця снага дуже діяльна ще й на шкоду здорового глузду, коли роздумуємо про кривди від ближнього.

Пересадна уява чіпається словечка, руху, поведінки, чийогось усміху, та горлає про кпини, образу й погорду до нас. Піщинку перемінює в гору. Усе вона тлумачить і «вияснює» лихим оком, та все погіршує й перебільшує.

Людина розважна не піддається цим відхиленням уяви, притримує її при першому стрибкові вбік. Здоровий глузд, чи пак спогад давніших промахів уявлення, достатньо здержують її від першої гарячості.

Ніколи не діймо під впливом збудженості. Хай час заспокоїть розбурхані нерви. Тоді здоровий глузд підкаже, що треба діяти.

7. Зокрема духовному поступові шкодить розіграна уява. Така хвора душа прагне користуватись тією уявою в усіх духовних обставинах, коли, до речі, її треба б майже назавжди загнуздати.

Розважання видається такому невдатне, якщо не була в ньому уява. Йому виглядає брак ревности, коли не чує чуттєвого вдовілля. Праця над освяченням не йде вперед, коли душа чує посуху або поринає в темряві.

Коли б'ють душу труднощі, причетні духовним боям та сколихують звичайні невдачі, тоді рабиня уяви, душа, зневірюється, досадує, голосить і, часто, залишає напризволяще зачату роботу.

8. Деколи навіть і щирі душі віддають перевагу своїй уяві та настановляють її провідницею свого духовного життя.

Такі особи беруть за небесні вказівки слівця, що їх вони знайшли в своїй розбурханій уяві.

Враження своїх чуттєвих здатностей, мають вони за небесні дороговкази. Навіть свої сни тлумачать вони як пророчі. їхня хвора уява малює їм ці сни, як оповіщення Святого Духа та скромне відслонення майбутності.

Як провідник не хоче того узгляднити, ці душі стогнуть та скаржаться на незрозуміння, та що мало є в світі справді освічених людей.

9. Такі відхилення вбік уяви, до речі, є виняткові. Та треба сказати, що всім душам потрібно є стежити за своєю уявою зблизька та безперестанно звільнятись з-під її ярма.

Християнська душо, цю працю виконуй у спокої, із зусиллям волі. Не треба стежити за уявою по лабіринті її хитрих плетениць. Облиш її, по просту відцурайся її навіяних думок, та протистав її твердженням полум'яну любов до Господа Ісуса та до Пречистої Діви Марії.

10. Навчайся жити силою волі, гартуй у собі мужність, що не сколихнеться труднощами будь-якого важливого почину, а послідовно і працею над самовдосконаленням.

Як найде на тебе посуха та внутрішнє осамітнення, та ще й почуття впадуть у стан цілковитого виснаження, тоді пригадай, що досконалість лежить у щільному приєднанні до Господа Бога звичайним волевиявленням та щоб, не зважаючи на ніщо, вірно додержуватись обов'язку. Зрозумієш цю основну істину, то швидко звільнишся з ярма уяви. Господи мій Ісусе! Заведи в мене зразковий лад, схожий на той, що царствує вТвоїй Божій Особі. Усі мої здатності підкори моїй волі. Хай ця воля справно приєднається до Тебе та скерує до Тебе всі мої сили. Прагну помагати Твоїй дії у мені та не датись у рабство моїй уяві.

 

 

ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ – РОЗВАЖАННЯ І

Любов угамовує пристрасті.

«Мир мій даю вам».

1. Людина – чудова сполука. В ній взаємно спомагаються надбудовані природи різного життя: почуттєвого, розумового та божественного.

Кожне з цих трьох родів життя складається зо знання та з любови. У почуттєвому житті вироблюється пізнання зовнішніми та внутрішніми спостереженнями. І здатність, названа почуттєвим гоном, горнеться до почуттєвого добра. «Пристрастями» або «збудженнями» звемо рухи тієї здатності в бік почуттєвого добра, або проти супротивного йому лиха. Це – порушення любови або ненависти, пожади чи то відрази, радощів або смутку, надії або розпачу, сміливости, страху або гніву.

2. Самі собою ці зворушення не є ні добрі, ні лихі. Добрі або лихі вони тоді, як добрий або лихий їх предмет.

Хай самосвідома воля показує їм цей предмет. Пристрасті мають служити волі. їхнє завдання є: через почування зміцнити вислови любови волі.

В початках духовного життя, часто чисто духовний вияв волі дуже мало впливає на почуттєві здатності, та лиш із трудом заставляє їх слухати приказу.

Але, якщо приказуючий чинник є пройнятий хвилюючим збудженням, якщо будь яка пристрасть, наприклад, почуттєва любов або ненависть, скріпили душу непереборною міццю, то вона, хоч і полохлива дуже або й підло боягузлива, – буває здатна до найвидатніших подвигів.

3. Ці збудженості, в Божих плянах, це швидкольотні коні – бігуни, що мають затягти душевного воза до святости.

Та ці скакові коні ще не приборкані. Кожний сіпає людину до себе. Потрібно отже погоничеві, тобто волі, напруги та терпеливости, щоб приневолити скакунів до вудила, заставити їх бігти однозгідно, підганяти їх, а ще частіше, домірковувати їх запал.

Це гарна праця. Як воля оволодіє зворушеннями та потрапить досхочу ними керувати, то з усією швидкістю вона мчиться до святости.

Отож треба рішитися зачати працю над приборканням зворушень та братися до кожного зокрема.

4. Наприклад, почуттєва любов може, раз-у-раз, більше як треба потягнути волю до почуттєвого предмета. Така любов шукає деякого сердечного задовілля та деякого любого переживання.

Та, дбайлива про виключність серця для Ісуса Христа воля, швидко напирає на весла та обминає цей підводний камінь.

Ніколи не треба керуватись схильністю чи відразою, але й не треба дивуватись, що нами хвилюють ці мимовільні почування. Такі враження – зовсім природна річ. Доки воля не слухає їх, вони не є перепоною для досконалости.

5. Хай душа не припускає до себе ці небажані порушення. Деякі похибки, різниці у вдачі та поведінці, збуджують огиду до когось. Саме тоді треба з силою протиставитись їй і показатися милим та ввічливим. Дуже опоганює духовну особу сердитий настрій, примхлива мовчанка, незадоволення з нестачі уваги до нас. Такі капризи ледве пробачимо дитині.

Душа, підлегла таким примхам із-за недостатнього виховання в молодості, хай рішуче, навіть по-геройському, завізьметься їх приборкувати.

6. Дальше подумай про свої бажання. Звикни бажати тільки того, щоб любити Господа Бога та сповняти свої обов'язки. Як забажаєш чого іншого, може це бути навіть невинне та чесне, волею спитай Господа Ісуса, що Він думає. Якщо воно не відповідає Вчителевим намірам, то відцурайся цієї забаганки.

7. Перш за все не заплутайся в погоні за засобами освячення.

Душі не потрібно навіть бажати радше убогости як гараздів, упокорення як слави, хреста як насолоди, хіба що Господь Ісус надхне явно до цього, що часто і буває.

Перше всього не домагайся, душо, здоров'я більше як хвороби, радше діяльности як спочинку, самоти більше як кипучої метушливости, та потіхи більше як посушливосте духа.

Все воно – однакове Богові. Ходить про одне: знати, що Господь Бог зготував для душі.

8. Треба теж угамовувати тривогу, неспокій за минувшину та журбу про майбутність, як теж острах за сповнення сучасних обов'язків. Ми – не раби. Ми – рідні діти. Небесному нашому Батькові відома наша слабкість та нестійкість.

Відцураймось себе й повністю довірмось Євангелії, де сам Господь Ісус каже: «Не журіться, отже, завтрашнім днем, бо завтра саме за себе турбуватиметься. Доволі дневі його лиха». « Шукайте перше Царства Божого та його справедливости – а все інше додасться вам». . Є такі, що навмисно плекають у себе неспокій та пересадну тривогу. Серце таких не вільне й любов недосконала, бо « досконала любов проганяє геть страх» каже св. Іван.

9. Хто панує над собою, той помірковано навіть радіє. Мудра людина не вміє пересадно радіти. Вона знає, що ніщо тут, у світі, довго не триває.

Як же Господь Бог освітить твоє життя сонячним променем, вживаючи до цього подій чи осіб, чи безпосередньо, то відкрий широко душу з її здатностями та подякуй Творцеві за все добро.

І ця радість – поміркована. Одна тільки радість здатна безмежно потішити віддану Богові душу: це – свідомість, що Господь Бог проживає в ній і нею, та це – надія вічно любити та нерозривно з'єднатися з Господом Богом у небі.

10. Ще більше ніж пересадну радість, треба поборювати мелянхолію. Смуток – це небезпечне переживання. Часто і не помітиш, звідкіля він взявся. Смуток міцнішає, розгортається, захоплює щораз більше простору. Його народжує деколи сукупність дрібних дошкульних обставин. Впливає теж здоров'я та стан погоди. Смуток виринає з душевної глибини, що стримить в загальному до дружби, відпочинку та ужиття, а знаходить довкруги себе тільки порожняву, холод, працю та біль.

11. Не хочеш скорше або пізніше погрузитись в драговину смутку, поборюй його удари.

Переживання смутку – це пристрасть. Як дозволиш їй буяти в душі, незабаром буряном заросте вся площа.

Як стій приборкай його діяння і помолись Богові. Як же душі остогидла молитва й далі упирається вона в мелянхолії, то треба їй силоміць узятись за молитву. Треба теж довіритись Богові, переконувати себе в душі та вдатись до міркувань, які послабили б сумні настрої.

12. Смуток – безвартісний. Він виводить душу зо строю та внепридатнює до молінь і до праці. Смуток робить її нестерпною для себе та для других.

Ісус Христос бачить нерадо засмучені та насуплені обличчя у Своїй службі. Господь не любить душ, що завжди глядять на понурий бік діл та зачисляють похнюпленість до списку чеснот.

Господь наш Ісус Христос бачить наші слабості, однак Він не ображається, ані не обурюється. Радніше він шукає оправдання для нас та ніжно помагає нам поправитись.

Моя душо, угоди Ісусові Христові та проймися Його миротворним, спочутливим та довготерпеливим духом. Коли б був в якомусь ділі тільки один добрий бік на 99 поганих, то ти зв'яжися із цим боком добрим. Так то діяв завжди добродушний і лагідний св. Франц Сальський. Вияснюй собі все по-доброму, не присікайся до других, не обтяжуй перебільшеними зауваженнями й себе самого. Всі твої провини довір Ісусові Чоловіколюбцеві, покірно прохай Його усе виправити. Отак дозволь Йому бути Відкупителем у тобі. Він буде вдячний тобі за це.

Коли ж маєш клопоти, то не розказуй кожному зустрічному про твоє горе та не жебрай спочуття та потіхи. Іди радніше прямо до Господа Ісуса Христа, розкажи Йому свою печаль, ридай, як хочеш, але усміхнися до Нього крізь сльози.

13. Он як завжди ти будеш у сердечному спокої. Ніколи не хвилюйся та не бентежся до тої міри, щоб твоє збудження вислизнулося із влади волі, або понесло її на манівці.

Так виплекаєш собі зрівноважену вдачу. Ні одна зовнішня подія, жодне внутрішнє збентеження не зможуть поважніше заколотити її. Зрівноваженість вдачі та душевний мир, уможливлять Ісусові Христові швидко та послідовно довершити в тобі Своє діло.

 

ЧЕТВЕРИЙ ДЕНЬ – РОЗВАЖАННЯ II

Любов стежить за почуттями.

«Хіба не знаєте, що ваші тіла члени Христові

1. Людина є гармонійна суцільність. Хочеш, щоб Господь запанував у Тобі любов'ю, то не задовольнися упорядкуванням твоєї волі та розуму, ані навіть приборканням уяви та пожад. Ще треба завести лад у почуттях, бо вони – постачальники уяви та вогнища, звідки спалахують пожадливості.

Так хотів Господь Бог: тіло, м'язи, нерви та почування відограють важливу ролю у нашому житті. Господній намір є: таку крихітну природу зробити інструментом Своєї безмежної слави. Корінці цієї животини занурюються у землю, а Богові хочеться піднести її голову аж на верхів'я Божого життя.

Потрібно отже мудро уточнити завдання кожного почуття, щоб залишитись йому при своїй праці, тобто на службі душі. Нестача розмірности в цій праці зроджує три дошкульні хвороби, які обезвладнюють, а навіть убивають в душі Божу любов та влаштовують там самолюбство.

2. Великою мірою ми зложені є з нерівних комірок. Нерви займають багато місця в нашому почуттєвому житті, послідовно теж у житті розумовому та етичному.

Тому треба плекати безнастанно нервову рівновагу, та берегтись пересадної чутливости та хворобливої дразливости.

Деякі богобійні душі не бачуть цієї слабої сторінки духовного життя. Вони віддають перевагу почуттєвости у всьому : в особистому житті, у праці, у підборі книжок, в товариських відносинах, та в час дозвілля. Переживання – це для них насонний середник, що на часок заколисує їх збудливість. Та незабаром знов їм треба ще більше подражнитись.

3. В таких душах годі розбудувати мирне Боже володіння.

В них забагато витонченого самолюбства і потреби зворушень. Усі живі сили вичерпуються в них на переживання, всі соки всмоктує почуттєвість. По днях збудження, приходять дні пригнічення та втоми. Перенапруженим нервам треба відпружитися.

4. Треба дбайливо оберігатися, щоб не впасти у нервове перенапруження. На молитві ж не треба вишукувати почувань. В хвилину потіхи та з'єднання з Богом, радніше духом заявляймо Богові, що любимо Його та хоронімся від сильних потрясень.

5. І тіло треба нам плекати, щоб жити. Без сил тіла воля теж буде квола. Але й пересичене тіло ворохобиться. І тут треба держатися мудрої середини.

Шкідливо є уволяти тілові всі забаганки. Більше йому даєш, а тіло ще більше хоче. Якже запанує воно, то робить заговір на душу та зраджує її. Тіло – це раб і так треба з ним поводитися, тобто давати йому тільки необхідне.

6. Отже, в загальному, потрібно давати тілові що необхідне зо спочинку, дозвілля та з харчів.

Деякі душі дуже помиляються, бо не дають тілові потрібного спочинку та полегші. Щоденний досвід показує: чимало смутків, засухи в душі та пригніченої розбитости, мають джерело в занедбанні належного відпочинку для тіла.

Після належного нічного спочинку зникають як зачаровані, здавалося б, незборимі труднощі, у свідомості виринають розв'язки безвихідних становищ. Повертається відвага, воля знаходить загублену кремезність, нерви заспокоїлись, уява не буйствує, та й ум прояснився.

7. Людина має мудро використати вигоди свого тіла. Поводишся з ним проворно та помірковано, зазнаєш від нього довготривалих та видатних користей.

Господеві нашому Ісусові Христові добре відоме наше положення. Від більшости душ не жде Він строгих покут тіла. Та, якщо б Господь надхнув до непересічного вмертвлення, а духовний провідних схвалював, то послухайся Господа Бога. Це ж Він вибирає, як Його величати. Та проворний провідник рідко коли прихиться до нетерпеливих прагнень новаків. Відомо з досвіду, що часто ці схильності – не від Бога.

8. Ти ж, моя душо, вдоволись долею дитинчати в духовному житті. Велике вмертвлення-подвиги – для духових велетнів. Але тобі вільно вирівняти цю меншевартність тим, що по-геройськи сприйматимеш витривало невигоди або дрібну добровільну покуту. Якщо ти вирішила хоч і невеликий дар для Господа Ісуса, дотримай слова. Цим догодиш Йому.

9. Надміру догоджувати тілові та віддаватися хворобливій чуттєвості, доводить до третьої, ще більшої небезпеки: до бунту почуттів, який спустошує ангельську чесноту, гарну та милу невинність.

Щоб це не сталось, хай почуття заторкають тільки самі схожі з кінцевою метою предмети, та не обезвладнюють волі спрагненої Божої Любови. До речі однак, почуття залюбки горнуться до найбільш протиставлених духові предметів, та підманюють до розкошів, зовсім супротивних чистій любові до Бога.

Он чому боротьба за ангельську чесноту така дуже потрібна, невпинна та найтрудніша в світі.

10. В цьому бою потрібно наполегливої чуйкости. На часок відвернеш увагу, і вже поразка! І похилий вік не звільняє від бою. Будь переконаний, що ця боротьба буде до смерти, інакше не можу запевнити тобі безпеки.

У цьому світі кожний хай почувається над

самим берегом бездонної ями. Від урвища віддаляють тебе лиш декілька п'ядей. Один нео



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-09

headinsider.info. Все права принадлежат авторам данных материалов.