Главная

Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Принципи адміністративного права


 

В українській літературі під принципами адміністративного права розуміють засадничі (основні) ідеї, положення, вимоги, що характеризують зміст адміністративного права, відображають закономірності його розвитку і визначають напрями і механізми адміністративно-правового регулювання суспільних відносин. Простіше кажучи, принципи є керівними ідеями, що визначають зміст норм адміністративного права.

Отже, принципи адміністративного права відіграють важливу роль в процесі адміністративного нормотворення. Це означає, що парламент та органи публічної адміністрації повинні керуватись цими принципами при розробці та прийнятті нормативно-правових актів.

 

З іншого боку, принципи є важливими і для правозастосування. Службовці публічної адміністрації при вирішенні індивідуальних справ та суди при розгляді публічно-правових спорів також повинні керуватись ними. Особливо це стосується випадків, коли нормативно-правовий акт детально не регламентує конкретних суспільних відносин — у сфері вільного адміністративного або судового розсуду.

Тому знання і застосування принципів адміністративного права треба визнати за необхідне для:

 

— парламентів при прийнятті законів, що містять адміністративно-правові норми;

— органів публічної адміністрації при прийнятті підзаконних нормативно-правових актів та вирішенні індивідуальних адміністративних справ;

— судів при вирішенні спорів між приватними особами та органами публічної адміністрації.

Принципам адміністративного права традиційно приділяють більше уваги в країнах континентальної правової системи, при тому погляди на це питання об’єктивно відрізняються.

 

З огляду на відмінності у національних адміністративно-правових доктринах, вважаємо за доцільне перелік та сутність принципів викласти відповідно до документа, що претендує на роль загальноєвропейського узагальнення.

У 1996 році Рада Європи опрацювала та видала підручник про основні принципи адміністративного права, які стосуються відносин між адміністративними органами та приватними особами. Цей документ не може претендувати на винятковість запропонованого у ньому переліку принципів, проте дає достатньо об’ємне уявлення про аналізовану матерію.

 

 

Більшість вчених-адміністративістів поділяють принципи адміністративного права на дві групи:

1)засадничі;

2)процедурні, при цьому відзначаючи, що неможливо провести чітку відмінність між ними.

 

До засадничих принципів відносять:

1) Законність.

Цей принцип є вимогою чіткого дотримання органами публічної адміністрації та їх посадовими особами норм законів та правових актів вищого рівня. На відміну від громадян, адміністрація повинна діяти відповідно до спеціальнодозвільного принципу «дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Іншими словами, йдеться про діяльність у чітких межах закону, а точніше, закріпленої нормативно-правовими актами компетенції конкретного органа чи посадової особи.

У європейському підручнику також розтлумачено, що принцип законності означає необхідність:

— щоб виконавча влада не порушувала закон;

— щоб всі її рішення ґрунтувались на законі і щоб їх зміст узгоджувався з законом;

— дієве впровадження виконавчою владою вищеназваних вимог.

 

2) Рівність перед законом передбачає таке:

— при розгляді справ адміністрація повинна однаково трактувати випадки, що є об’єктивно схожими і, навпаки, відмінно у випадку розбіжностей, незалежно від особи, що вступила у правовідносини з нею (стать, раса, мова, релігія, політичні переконаними, соціальний статус);

— реакція адміністрації на індивідуальний випадок повинна бути значною мірою передбачувана в світлі її попередніх актів; не повинно бути відхилень від попередньої практики, якщо для цього немає обґрунтованих причин.

З іншого боку, принцип рівності перед законом не може використовуватись для виправдання ширшого застосування незаконної практики. Зокрема, ані правопорушник, ні адміністрація при винесенні рішення не можуть посилатись на ту обставину, що в такому випадку на особу не було накладено стягнення.

 

3) Відповідність до законної мети означає, що:

— адміністрація повинна діяти виключно з метою, на яку її уповноважують відповідні закони;

— приймаючи рішення, адміністрація має керуватись не лише буквою закону, але й його духом та правовими принципами.

Адміністративні акти, які не узгоджуються із метою закону можуть бути визнані ultra vires (прийняті із перевищенням повноважень). Це є, наприклад, випадки, коли адміністративні акти не вмотивовані жодним суспільним інтересом: підприємцеві відмовляють у видачі ліцензії на відкриття бару,

маючи на меті, щоб мер населеного пункту або власник іншого бару не зазнавав конкуренції.

 

4) Пропорційність передбачає:

- використання адміністрацією засобів, що є відповідними поставленим цілям;

-що вжиті заходи повинні встановлювати справедливу рівновагу між суспільними інтересами та інтересами приватними так, щоб уникати зайвого втручання в права та інтереси приватних осіб.

Відповідно до цього принципу, адміністративна влада може урізувати права громадян на користь держави тільки до межі, яка є необхідною для захисту суспільного інтересу. Повинен існувати розумний зв’язок між обраними засобами і поставленою ціллю. Це означає, що жодне обмеження прав громадян не тільки повинно відповідати цілі, вказаній законодавством, важливо, щоб ціль не досягалась іншими засобами. Більше того, незручності, які відчуває приватна особа, повинні бути у розумній відповідності до переваг, які приватна особа чи суспільство загалом отримують від акта.

 

 

5) Об’єктивність та неупередженість полягає у тому,що:

— усі фактори, що стосуються окремого адміністративного акта, повинні братись до уваги з відповідним зважуванням кожного з них; відповідно, фактори, які не стосуються акта, не повинні розглядатись;

— на адміністративний акт не повинні впливати приватні чи особисті інтереси або упередженість особи, яка його приймає; з цим пов’язана вимога сумісності

— жоден державний службовець не повинен приймати адміністративний акт у справі, що стосується його фінансових чи інших інтересів або інтересів його родичів чи друзів або коли виникли інші обставини, що стоять на заваді його неупередженості.

 

6) Привселюдність (гласність) характеризується так:

— доступ громадськості до інформації, якою володіють публічні службовці, з певними винятками (наприклад, встановленого законом обмеженого доступу до інформації, що містить державну таємницю); при цьому право на запит має не лише особа, яка особисто зацікавлена у питанні;

— адміністрація зобов’язана відповісти на запит чи надати необхідну інформацію у «розумно обґрунтований проміжок часу» та у «дієвий і відповідний спосіб».

Дотримання цього принципу зміцнює довіру громадськості до адміністрації.

 

До процедурних принципів адміністративного права автори аналізованого підручника відносять:

1) доступність послуг публічної адміністрації (насамперед, фінансова, але також організаційна);

2) право приватних осіб «бути почутим» (на подачу доказів у справі, на отримання обґрунтованої відповіді адміністрації);

3) право приватних осіб на представництво та правову допомогу у відносинах з адміністрацією;

4) часові обмеження розгляду адміністративних справ;

5) обов’язок адміністрації повідомити про прийняття та зміст адміністративного акта та способів його оскарження.

 

Зазначені переліки принципів не є вичерпними, адже стосуються лише зовнішніх відносин адміністрації з приватними особами, оминаючи засади регулювання внутрішньої організації апарату публічної адміністрації. Проте, оскільки на зовнішніх відносинах акцентує свою увагу зарубіжне адміністративне право, особливо в країнах англо-американської правової системи, нами було розглянуто принципи, що покладені в основу саме цих відносин.

 

Висновки

Адміністративне право в багатьох країнах континентальної Європи сформувалось на базі поліцейського права, проте сьогодні набуло фактично протилежного спрямування. Якщо норми поліцейського права захищали здебільшого інтереси держави, а в кращому випадку — суспільства загалом, то метою адміністративно-правового регулювання насамперед є реалізація та захист інтересів особи у її відносинах з органами публічної адміністрації. В цьому контексті доводиться стверджувати, що радянське адміністративне право, незважаючи на свою назву за своїм змістом було поліцейським правом у його класичному розумінні. Протягом останніх років в Україні відбувається складний процес перетворення поліцейського права в адміністративне. Цей процес активно відбувається в адміністративно-правові й доктрині, починаючи з Концепції реформи адміністративного права 1998 року та значною мірою — в адміністративному законодавстві.

 

Предмет адміністративного права в країнах англо-американської та континентальної правової системи формувався із значними відмінностями. Зокрема, регулювання внутрішньо-організаційних відносин в публічній адміністрації не вважалося адміністративним правом в країнах common law. Проте останнім часом можна спостерігати зближення і взаємний вплив між країнами, що відносяться до двох основних правових систем. Україна, що належить до континентальної правової системи, також орієнтує своє адміністративне право на неї, хоча й використання раціоналістичного американського чи британського правового регулювання може бути доцільним в багатьох окремих випадках. У кожному разі, основним для України є наповнення «новим» змістом актів адміністративного законодавства, та його реальне втілення в практиці відносин між приватними особами та публічною адміністрацією.

Оскільки адміністративне, і особливо адміністративно-процесуальне законодавство перебуває в Україні на етапі становлення, при його творенні треба активно використовувати принципи адміністративного права, що визначені Радою Європи як рекомендації для членів цієї міждержавної організації. Крім того, ці та інші доктринальні принципи повинні реально втілюватись в життя службовцями публічної адміністрації. Адже для України, як і для багатьох інших країн, характерним є істотні відмінності між чинними правовими нормами та практикою їх реалізації. Подолання цих відмінностей наблизить нашу державу до конституційного положення та ідеалу під назвою «правова держава».

 

 

Укладач:

професор кафедри загально правових

дисциплін,к.ю.н.,доцент І.С.Сергєєв


[1] Давид Р. Основные правовые системы современности / Р. Давид, К. Жофре-Спинози. - М.: Международные отношения, 1997. - С.9-10

[2] Общая теория государства и права: академический курс: в 2 т. / под. ред. М.Н. Марченко. - М.: Издательство «Зеркало», 1998. Т. 2: Теория права. - 1998. - С. 97

[3] Лупало О.А. Місце порівняльного та порівняльного адміністративного права в системі юридичних наук. // Університетські наукові записки. Часопис Івано-Франківськ: Редакційно-видавничий відділ Івано-Франківського університету імені Короля Данила Галицького, 2011. - Вип. 3. - С. 105

[4] Нарсесянц В.С. Сравнительное правоведение в системи юриспруденции / В.С. Нарсесянц // Государство и право. - 2001. - № 6. - С. 14

[5] Лисенко О. Предмет порівняльного правознавства / О. Лисенко // Право України. - 2001. - № 3. - С. 57.

[6] Панейко Ю. Адміністрація і адміністративне право. - Мюнхен: Видавництво українського вільного університету, 1949.



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-09

headinsider.info. Все права принадлежат авторам данных материалов.