Главная

Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Тема3: Адміністративне право країн Азії.


Тема3: Адміністративне право країн Азії.

План:

Поняття та система адміністративного права Туреччини,Єгипту, Японії та Китаю.

Загальна характеристика організації публічного адміністрування в Туреччині,Єгипті, Японії та Китаї.

Судова система Туреччини, Єгипту,Японії та Китаю.

Вступ

Загальні тенденції розвитку сучасної державності, а також особливості еволюції окремих правових систем знайшли своє втілення у адміністративно-правових системах зарубіжних країн. Порівняльне адміністративне право допомагає встановити та зіставити між собою пріоритетні напрями розвитку адміністративного законодавства у різних країнах та запровадження ними адміністративних реформ. Так, наприклад, адміністративне право континентальної системи являє собою сукупність правових норм, що регулюють організацію правової системи державного управління, взаємовідносини та зв’язки у цій системі, її внутрішню структуру та правовий статус окремих елементів, особливості відносин між публічною адміністрацією та громадянами.

. Сьогодні порівняльне правознавство використовується в деякій мірі для ототожнення права зарубіжних країн. Процес ототожнення, будучи об'єктивно пов'язаним з діяльністю таких організацій як, Європейський Союз, ЮНЕСКО і т.п., безпосередньо пов'язаний із вивченням і використанням юридичних засобів і норм різних країн. Деякі ототожнення і приведення до відповідності адміністративного права зарубіжних країн розпочато вже сьогодні. Наприклад, виникнення нового адміністративного права в Туреччині максимально наближено до норм і принципів французького адміністративного права щодо формування правової держави, меж застосування адміністративного права, інституцій виконавчої влади, принципів адміністративного права, реалізації адміністративної юстиції, а також контролю над публічною адміністрацією.

 

Поняття та система адміністративного права Туреччини,Єгипту, Японії та Китаю

 

Туреччина (Турецька республіка) – держава на заході Азії і частково на півдні Європи.

Територія Туреччини складає 779,4 тис. кв. км, з них у Європі – 23,7 тис. кв. км. Столицею Республіки Туреччина є місто Анкара.

Населення Туреччини станом на 1998 рік складало 62,8 млн. чол., в основному турки, а також курди, араби, черкеси.

Офіційною мовою є турецька.

Панівною релігією є іслам сунітського типу.

За формою державного устрою Туреччина є унітарною державою. В адміністративному відношенні поділяється на вілайєти (провінції), яких налічується усього 76.

Діюча Конституція Туреччини була прийнята у листопаді 1982 року в умовах воєнного режиму. У порівнянні з попередньою Конституцією 1961 року вона значно посилила повноваження Президента. Згідно Конституції Турецька Республіка є демократичною, світською і соціально-правовою державою.

За формою правління Туреччина є змішаною (президентсько-парламенською) республікою.

 

Адміністративне право Туреччини

Система управління Туреччини сформувалася під впливом управлінського права Франції. З організаційної точки зору адміністративне право Туреччини з нинішньою будовою системи державного управління в основному нагадує систему у період Османської імперії[1].

Отже, аналогічно французькому, адміністративне право Туреччини – це галузь права, яка регулює організацію і діяльність адміністративних органів. Ці органи займають у державі ключове положення. Вони упроваджують у життя політичні рішення, ухвалені законодавцем[2].

Адміністративне право є частиною національного публічного права, регулює правовий статус, організацію функціонування органів державної влади або державного управління в цілому.

Основним джерелом права у Туреччині є законодавчі та інші нормативно-правові акти. На чолі ієрархії знаходиться Конституція. За нею слідують закони та інші нормативні акти парламенту, які мають вищу юридичну силу, ніж будь-які нормативно-правові акти інших органів державної влади.

Парламент може делегувати певні законодавчі повноваження Раді Міністрів. Постанови, що мають силу закону, затверджені урядом (за винятком періодів надзвичайного стану), не можуть стосуватися основних і політичних прав та обов’язків громадян.

Ці постанови вступають у силу з дня офіційної публікації і того ж дня мають бути доведені до відома депутатів. Крім того, уряд видає звичайні постанови нормативного характеру на виконання законів. Підзаконні нормативно-правові акти можуть видавати міністерства і відомства.

Міжнародні договори й угоди, уведені в дію за передбаченою процедурою, набувають сили закону. Після цього з претензіями про те, що вони є конституційними, не можна звертатися до Конституційного Суду.

Міжнародні договори мають пріоритет по відношенню до актів національного законодавства.

Додатковим джерелом права в Туреччині є судові прецеденти – «уніфікаційні» рішення Касаційного суду і Державної Ради.

Адміністративне право Єгипту

Єгипет, офіційна назва Арабська Республіка Єгипет – держава в Північній Африці і на Синайському півострові Азії, тому є країною двох материків. Межує з Ізраїлем, Палестинською національною адміністрацією (сектор Газа), Суданом і Лівією. На півночі територія омивається водами Середземного, на сході – Червоного морів. Обидва моря з'єднані за допомогою штучно спорудженого Суецького каналу.

Столицею Єгипту є місто Каїр. Великі міста: Александрія, Порт-Саїд, Луксор, Ель-Фаюм, Асуан.

Населення Єгипту складає 81,714 млн. чоловік. Етнічний склад – араби 98%, а також нубійці, беджа, бербери та інші. Релігії – мусульмани (в основному суніти) 90%, християни-копти 9%, інші християни 1%[3]. Грамотність – 83% чоловіків, 59% жінок.

За формою правління Єгипет – президентська республіка з деякими елементами парламентаризму.

Адміністративний устрій Єгипту. Єгипет поділений на 26 губернаторств (провінцій, мухафаз), зокрема чотири міста-губернаторства: Александрія, Каїр, Порт-саїд і Суец. Дев'ять губернаторств знаходяться в Нижньому Єгипті в дельті Ніла, вісім губернаторств у Верхньому Єгипті уздовж долини Ніла, чотири – на лінії Каїр – Асуан і п'ять прикордонних губернаторств на Синаї та в пустинних регіонах на схід і захід від Ніла. Губернаторства діляться на округи (маркази), округи – на райони (нахії).

 

Аналіз єгипетського законодавства та відповідної судової практики, а також ознайомленням з концепціями єгипетських правознавців показує, що адміністративне право Єгипту як самостійна галузь і направлення юриспруденції відчуває помітний вплив французької правової культури.

У єгипетській правовій науці немає єдиного погляду на розуміння предмету адміністративного права. Одні автори включають в дану галузь всі правові норми і принципи, що стосуються органів виконавчої влади (публічної адміністрації), а інші бачать призначення адміністративного права в регулюванні здійснення адміністративних функцій з метою реалізації виконавчої влади[4]. Як правило, обидва підходи - структурний і функціональний - збігаються у визначенні адміністративного права як галузі публічного права, предмет якого становлять регулювання організації, повноважень та діяльності органів публічної адміністрації по здійсненню виконавчої влади (функцій державного управління), їх відносин між собою, з іншими державними органами, з громадянами та асоціаціями, а також закріплення правових основ адміністративної юстиції та адміністративного процесу.

Адміністративне право – відносно молода галузь єгипетського права, у становленні та розвитку якої помітну роль зіграла судова практика. Єгипетська правова наука пов'язує виникнення адміністративного права із створенням в 1975 р. «змішаних судів» в якості судових органів загальної юрисдикції для вирішення спорів за участю іноземців. Ці суди у відповідності з положенням про їх організацію не могли розглядати справи, які стосувалися державної власності, питань суверенітету, а також діяльності адміністративних органів (за винятком скарг, що зачіпали майнові або особисті права іноземців). Всі ці питання були віднесені до компетенції адміністративних органів. Аналогічну норму передбачало і положення про організацію національних судів, створених у 1883 році. Конституція Єгипту 1923 р., закріпивши принцип поділу влади, фактично підтвердила вилучення питань організації та діяльності державної адміністрації з юрисдикції загальних судів.

Найважливішим рубежем у становленні адміністративного права стало прийняття Закону № 112 від 1946 р. «Про Державну раду», який передбачив формування органів адміністративної юстиції і закріпив основи адміністративного процесу. Єгипетські вчені вважають, що зі створенням незалежної системи адміністративних судів завершилося становлення адміністративного права як самостійної галузі публічного права[5].

Історія розвитку адміністративного права Єгипту та провідна роль в цьому процесі судової практики багато в чому пояснюють сформовану систему джерел даної галузі. Підкреслюючи, що адміністративне право залишається не кодифікованим, єгипетські правознавці дають наступну класифікацію його джерел:

1) нормативно-правовий акт;

2) адміністративно-правовий звичай;

3) судова практика.

Провідна роль серед нормативно-правових актів належить Конституції Єгипту, яка була прийнята на референдумі 2 вересня 1971 г.[6]. Основне значення для адміністративного права мають розділи Конституції, які стосуються, зокрема, центральних органів виконавчої влади, місцевого управління, судової влади (Державної ради).

До джерел адміністративного права відноситься і діюче законодавство Єгипту, насамперед, прямо присвячене адміністративним питанням - наприклад, Закони Єгипту: № 43 від 1979 р. «Про місцеву владу», № 58 від 1978 р. «Про сільських старост і шейхів», № 10 від 1990 р. «Про вилучення нерухомого майна в інтересах публічної користі».

Крім того, єгипетська правова наука відносить до джерел адміністративного права окремі розділи цивільного та кримінального законодавства, зокрема, положення Цивільного кодексу 1948 р. про наділення суб'єктів публічного права правами юридичної особи і про публічну власність, а також статті Кримінального кодексу 1937 р. щодо відповідальності державних службовців за відмову від роботи або невиконання своїх обов'язків.

Нормативно-правові акти як джерела адміністративного права включають також підзаконні акти – декрети і постанови президента, адміністративно-виконавчі розпорядження уряду, накази і рішення міністрів, які містять адміністративно-правові норми.

Єгипетські вчені відзначають, що в деяких випадках адміністративне право визнає нормативний характер звичаїв. Зокрема, Верховний адміністративний суд Єгипту неодноразово визнавав, що адміністрація університету у своїх рішеннях повинна дотримуватися усталених академічних звичаїв, якщо вони не суперечать нормі законодавства.

Важливим джерелом адміністративного права Єгипту є судова практика, точніше – рішення вищих ланок системи адміністративної юстиції, винесені по конкретних справах, але які формулюють правові принципи, що можуть застосовуватися при розгляді аналогічних справ у майбутньому. Наприклад, саме таким чином єгипетські адміністративні суди уточнили законодавче визначення державного службовця[7].

 

Адміністративне право Японії

Японія є острівною країною, розташованою на східному узбережжі Азії, у північно-західній частині Тихого океану.

Площа Японії становить 377 929,99 км². Японія є другою за величиною економічною державою світу. Вона посідає 6-е місце за обсягами імпорту та експорту товарів і є членом «Великої вісімки».

Столиця – Токіо. Державний устрій – унітарна демократична національна держава з парламентською конституційною монархією. Японія складається з 47 адміністративних одиниць — префектур. Префектура є найбільшою адміністративною одиницею країни. Органи влади у префектурі представлені виборними радою префектури та префектом (губернатором). За поділом влади ці органи належать до виконавчої гілки, однак за характером діяльності рада може бути віднесена до законодавчого органу. Судова влада представлена префектуральним судом. Задля зручності префектури часто групують у регіони. Ці регіони, склалися історично, вони не мають адміністративного апарату і не є адміністративними одиницями.

Глава держави – імператор, але виконавча влада в країні зосереджена у руках прем'єр-міністра.

Публічна влада Японії поділяється на три гілки – законодавчу, виконавчу і судову. Законодавчу гілку представлено Парламентом, виконавчу – Кабінетом міністрів Японії і місцевими органами виконавчої влади, судову – Верховним і регіональними судами. Місцеві громади різних рівнів мають широкі права самоврядування. Основний закон передбачає відмову Японії від війни як засобу вирішення міжнародних проблем та відсутність інституту збройних сил.

Найвищим органом державної влади є двопалатний Парламент, найстаріший в Азії (складається з нижньої Палати представників і верхньої Палати радників. Перша формується з 480 депутатів, які обираються на 4 роки; друга – з 242 депутатів, які обираються на 6 років. Він обирає прем'єр-міністра, надає уряду вотум довіри і позбавляє його довіри, звільняє некомпетентних суддів).

Найвищий виконавчий орган – Кабінет міністрів Японії.

Державна мова: японська мова.

Основними релігіями в Японії є синтоїзм, буддизм, християнство. Також присутня велика кількість неорелігійних сект. Історично поряд з синтоізмом та буддизмом в Японії були поширені даосизм та конфуціанство.

Етнічний склад: Японія – мононаціональна країна. Близько 90% населення становлять етнічні японці. Окрім них в державі мешкають корінні меншини – айни та рюкюсці. Основні групи іноземців – корейці (36%), китайці (21%), бразильці (15%), філіппінці (9%), перуанці (3%) і громадяни США (3%). Кількість українців в Японії станом на 2005 рік становила близько 907 осіб.

 

Роль і місце адміністративного права в правовій системі Японії зазнали значних змін за останні п'ятдесят років. Про існування адміністративного права в його сучасному розумінні в Японії до післявоєнних правових реформ 1945-1952 рр.. можна говорити з певною часткою умовності. Конституція Японії 1889 г. (Конституція Мейдзі) зосередила всю повноту державної влади в руках імператора (тенно). Організація державного управління регламентувалася переважно імператорськими рескриптами.

Прийнята в 1946 р. і набула чинності в 1947 р. нині діюча Конституція Японії, проголосивши принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, віднесла державне управління до компетенції кабінету міністрів (ст. 65).

Активна нормотворча діяльність органів виконавчої влади призвела до значного розширення правової бази, за допомогою якої регламентується державне управління. Розширення діяльності виконавчих органів і різке збільшення кількості адміністративно-правових актів, відзначає японський правознавець Цунео стали підставою для спроб виділення підгалузей адміністративного права. Розвиток державного управління призвело до появи на стику адміністративного і цивільного права комплексних галузей законодавства, таких як земельне право, право освіти, природоохоронне право та ін.

У відповідності з традиціями континентального права японська юридична наука поділяє право на публічне і приватне.

Адміністративне право є однією з найважливіших галузей публічного права. Останнім часом ряд японських правознавців звертають увагу на складність і певну умовність виділення публічних і приватних складових правової системи.

Проблеми виникли у зв'язку з визначенням характеру правовідносин, суб'єктом яких є орган державного управління. Якщо визнається, що дані правовідносини входять в сферу публічного права, то застосовується процедура, передбачена Законом про порядок розгляду адміністративних справ. У разі ж віднесення правовідносин до області приватного права судовий розгляд здійснюється відповідно до Цивільного процесуального кодексу.

Становлення адміністративного права, як і всієї правової системи Японії, знаходилося під істотним впливом іноземного права. З кінця XIX ст. відзначається запозичення континентального європейського права. Про значення рецепції німецького права говорить існувавша в той час фраза: "Що не є німецьким правом, то не є правом взагалі". Після другої світової війни значно зріс вплив англо-американського права.

Незважаючи на певну схожість японського і західного права, правова система Японії характеризується рядом інститутів, вироблених японською практикою. Традиційний початок виражається насамперед у особливостях праворозуміння в японській культурі.

Німецький дослідник японського права Гунтрам Ран справедливо зазначає: "Західне суспільство конфліктів прагне до врегульованого вирішенню колізій, японське суспільство гармонії намагається їх уникнути".

Особливостями традиційного праворозуміння пояснюється і саме визначення адміністративного права, в основу якого покладена ідея про верховенство ролі державної влади. Так, в одному з найбільш авторитетних в Японії енциклопедичних словників "Кодзіен" адміністративне право визначається як "звід юридичних приписів, що регулюють в першу чергу взаємини держави як суб'єкта адміністративної влади з підлеглим йому народом".

Управління в Японії відзначено досить яскраво вираженим національною своєрідністю. Успішний розвиток японського суспільства в післявоєнний період стало однією з причин підвищеного інтересу до японської моделі управління, в тому числі і державного. Почали говорити про так званий "японський стиль управління" або "управління по-японські" (ніхонтекі кейей).

Національна специфіка зумовила виникнення оригінальних форм і методів державного управління, що відрізняються слабким ступенем формалізації, гнучкістю і переважною орієнтацією на людей, а не на організаційні структури. Це, в свою чергу, призводить до аморфності і ускладненості організаційного механізму, нечіткому правовому статусу управлінців та їх підлеглих. Як вважають багато японських дослідників, традиційне в японському стилі управління робить його більш близьким до мистецтва, ніж до науки.

Японські методи управління засновані на національних традиціях і звичаях. На їх формування вплинули синтоїзм, буддизм і конфуціанство.

З синтоїзмом пов'язане становлення японської державності, заснованої на культі імператорської династії і емоційному єдності нації. За допомогою окремих положень буддизму відбувалося обґрунтування ієрархічності суспільного ладу. Конфуціанство послужило фундаментом соціальної етики.

Сформована під впливом цих релігійних течій японська правосвідомість характеризується поняттям "ва" (дух гармонії). У цьому понятті поєднуються властиві японській культурі уявлення про ієрархію і гармонію. Принцип "ва" вимагає ухилятися від критики (критика допускається тільки в завуальованій формі, щоб критикований "не втратив своєї гідності") і припускає мирний, полюбовне вирішення спорів, що виникають у сфері управління (Р. Давид називає це "антиюридичною спрямованістю мислення японців).

Система традиційних цінностей і зобов'язань визначає принципи мотивації і критерії прийняття управлінських рішень. Одне з центральних місць у цій системі займають відносини "він" (добро, благодіяння), що носить, як правило, вертикальний характер, тобто виникають між індивідом і особою, яка займає більш високе положення в соціальній ієрархії. Відносини "він" виникають помимо волі індивіда в силу факту приналежності до якої-небудь соціальної групи (сім'ї, підприємству або державі в цілому).

Особистість, яка займає більш високе положення в даній соціальній групі, надає благодіяння і протегує нижчестоящим, що спонукає останніх до відповідної вдячності. У відповідь на надану турботу і заступництво індивід повинен виконати зобов'язання "ГіМУ" і "гирі".

"ГіМУ" - це борг і зобов'язання вищого порядку (відданість імператору, державі та нації, зобов'язання по відношенню до своєї роботи, борг перед батьками і предками), які не можуть бути повністю виконані, як би до цього не прагнути. Зобов'язання "ГіМУ" не обмежені часом і встановленим обсягом. Кожен японець повинен виконувати їх усе своє життя.

На відміну від "ГіМУ" зобов'язання "гирі" можуть бути виконані в необхідній формі та обсязі і обмежуються у часі. До "гирі" відносяться зобов'язання перед особами, від яких індивід отримує благодіяння "він" (крім імператора і батьків, щодо яких виникають зобов'язання "ГіМУ"), а також борг по відношенню до самого себе (необхідність берегти своє ім'я та блисти свою гідність ), що припускає сумлінне ставлення індивіда до своїх обов'язків.

Традиційні приписи, норми моралі та етики продовжують чинити істотний вплив на процес регулювання суспільних відносин, що виникають у сфері державного управління. Однак сучасному стану державного управління відповідає система джерел адміністративного права, в якій чільне місце займають правові приписи.

Механізм державного управління будується відповідно до загальних правових принципів, серед яких японські юристи виділяють:

1) легітимність (хотісюгі),

2) демократичність (мінсюсюгі),

3) підпорядкування закону (Хоні єру гесей),

4) поділ компетенції центральної та місцевої адміністрації (тихо бункенсюгі).

Сам процес державного управління в Японії характеризується використанням права на адміністративний розсуд і широке застосування адміністративного управління.

Адміністративний розсуд (гесей сайра) передбачає наділення органів державного управління деяким об'ємом дискреційних повноважень. Свобода адміністративного розсуду допускається насамперед в сфері державного управління економікою і фінансами (встановлення ціни продаваної землі, державної власності (землі, надр та іншого майна), надання пільг по оподаткуванню і т. д.).

Розглянемо ситуацію з податковими пільгами. Прийняті після узгодження позиції Міністерства фінансів та Міністерства зовнішньої торгівлі і промисловості щорічні закони про податкові режими встановлюють максимальний обсяг наданих пільг. В межах визначеного "стелі" Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості може надавати пільги за своїм вибором. У результаті галузі конкурують один з одним за податкову підтримку, а розподіл пільг стає об'єктом боротьби між міністерськими департаментами.

Практика адміністративного розсуду знайшла своє застосування в таких сферах, як дорожнє і житлове будівництво, охорона навколишнього середовища, відвід площ під промислові підприємства та ін. У деяких випадках адміністративний розсуд присутній і при здійсненні державного управління, що веде до обмеження прав і свобод людини.

Так, Закон про виконання поліцейськими чинами службових обов'язків регламентує способи адміністративного примусу лише в самому загальному вигляді, залишаючи вирішення питання навіть про таку міру, як застосування зброї, на "розумний розсуд" поліцейського.

У подібних випадок використання права адміністративного розсуду може призвести до фактів адміністративного свавілля.

Японська поліція наділяється правом самостійно вживати заходів щодо малозначних злочинів. Такі дискреційні повноваження, надані поліцейським, крім іншого, дозволяють значно скоротити навантаження на органи кримінальної юстиції, що дозволяє останнім зосередити свої зусилля на серйозних злочинах. За даними професора Університету Ріцумейкан Кан Узда, на початок 1980-х років число осіб, щодо яких була застосована зазначена система, склало близько 40% всіх дорослих, затриманих поліцією за підозрою в скоєнні злочинів, передбачених КК. У зв'язку з вчиненням малозначних злочинів (крадіжки, приховування краденого, шахрайство тощо) і з заподіянням незначного збитку справи цих осіб були вирішені поліцією шляхом винесення їм офіційного застереження. Нагляд за правильністю застосування процедури прийняття заходів по малозначним справах здійснює прокурор.

Адміністративне управління (гесей сідо) застосовується в Японії переважно у сфері державного управління економікою. Воно передбачає укладання неформальних угод з економічних питань між державним органом (посадовою особою), з однієї сторони, та корпорацією, групою корпорацій або окремим підприємцем - з іншого. Найпоширенішою формою адміністративного управління є неформальні угоди між зацікавленими сторонами (джентльменські угоди).

Неформальний характер адміністративного управління з усією гостротою ставить завдання створення в кадровій системі японського держапарату спеціальних механізмів, що знижують ступінь ризику змови між чиновниками і підприємцями. У цих цілях використовується, наприклад, система постійної (кожні 2-3 роки) ротації службовців між підрозділами апарату. Встановлюється ранній термін виходу чиновників у відставку (до 55 років), після чого працівник може здійснити з дозволу міністерства яке здійснює управління приватними фірмами за умови, що протягом терміну роботи в держапараті він не мав з ними офіційних ділових контактів (в іншому випадку потрібно зачекати два року).

Відображаючи особливе значення адміністративного управління для державного управління промисловістю, дослідники визначають адміністративне управління як "серцевину всієї післявоєнної індустріальної політики Японії". Предметом адміністративного управління в сфері економіки є організація міжфірмових угод про обсяги виробництва, експорту, введення в дію потужностей, підготовки до злиття фірм. Найбільш поширеною формою адміністративного управління є так звані "рекомендації по скороченню виробництва" (Сотан канкоку), що даються компаніям в цілях проведення антидепресивної політики.

Адміністративне управління використовується також в якості ефективного засобу контролю центральної адміністрації за діяльністю органів місцевого самоврядування через видання центральними відомствами спеціальних циркулярів.

Поняття адміністративного управління вже давно вкоренилося в адміністративному праві Японії. Однак, незважаючи на це, воно досі не має свого законодавчого визначення. Існують лише доктринальні визначення адміністративного управління. Так, професор Токійського університету Хіроші Шіон вважає, що адміністративне управління являє собою "сукупність вжиття адміністративними органами заходів, які, незважаючи на те, що не володіють силою юридичного примусу, виявляються здатними спонукати певні особи вчинити ті чи інші дії в інтересах державного управління".

У законах про статус міністерств у самій загальній формі визначаються основні форми адміністративного управління: рекомендації (канкоку), вимоги (есей), поради (дзегон) і посередництво (тюка).

Не встановлена і регламентована процедура адміністративного управління.

"Рекомендації" можуть даватися в будь-якій формі, в тому числі усній. За інших рівних умов ця обставина ускладнює судовий розгляд протизаконних адміністративних дій.

Виділяють три основні різновиди адміністративного управління:

1) регулятивне;

2) примирливе;

3) заохочувальне.

У першому випадку органи публічної адміністрації за допомогою адміністративного управління обмежують діяльність однієї із сторін у публічних інтересах або в цілях захисту прав і законних інтересів іншої сторони. При цьому регулятивне адміністративне управління може здійснюватися і тоді коли адміністративні органи наділені законодавством владними повноваженнями для врегулювання даних суспільних відносин, і коли закон не надає їм таких повноважень. Так, наприклад, відповідно до Закону про стандарти в будівництвіособа (юридична або фізична), приступають до зведення будівлі або іншої будови, повинне в попередньому порядку представити будівельний план відповідному адміністративному агентству з контролю за будівництвом, яке з різних причин (наприклад, зведення будівлі на місці, пропонованому будівельником, створило б перешкоди для теле-і радіомовлення) може рекомендувати перенести будівництво на інше місце. Адміністративне агентство, наділене відповідно до Закону про стандарти в будівництвівладними повноваженнями аж до заборони будівництва, на практиці вдається до них тільки тоді, коли будівельник ігнорує пропозиції перенести будівництво в інше місце.

У багатьох випадках законодавство не наділяє адміністративний орган спеціальними владними повноваженнями, і його рішення носять виключно рекомендаційний характер. Відповідно до Закону про нафтопереробку кожна японська нафтопереробна компанія щорічно представляє в Міністерство промисловості та зовнішньої торгівлі план по виробництву нафтопродуктів. Міністр може запропонувати керівництву компанії переглянути окремі положення плану. Якщо ж компанія відмовляється внести зміни в свій план, то єдиний засіб впливу, яким наділяється за законом Міністерство промисловості та зовнішньої торгівлі, - це розголошення даного факту.

На практиці цього виявляється досить для того, щоб "переконати" компанію, оскільки в іншому випадку може бути завдано серйозної шкоди її діловій репутації на японському ринку.

Примирливе адміністративне управління, як це випливає із самої назви, переслідує мету примирити інтереси сторін у конфліктній ситуації. Так, у вже наведеному прикладі з наданням будівельного плану в адміністративне агентство з контролю за будівництвом, останнє може запропонувати погодити місце будівництва, якщо запланована будівля буде порушувати права і законні інтереси власників сусідніх будівель (наприклад, призведе до погіршення освітлення в довколишніх будинках).

Нарешті, заохочувальну адміністративне управління припускає здійснення адміністративним органом дій, що стимулюють розвиток суспільних відносин в публічних або приватних інтересах (наприклад, Закон про заохочення малих та середніх підприємств).

Три основні різновиди адміністративного управління не є взаємовиключними і можуть поєднуватися один з одним. Так, наприклад, адміністративне управління, яке стимулює розвиток конкретного сектора виробництва (заохочувальне управління), одночасно обмежує активність конкуруючих виробництв (регулятивне управління).

Адміністративно-правова доктрина виходить із того, що адміністративне управління не повинно порушувати закони і постанови.

В основі системи джерел адміністративного права перебуває Конституція Японії - верховний закон країни, в якій закріплені основи державного управління.

Постійно зростає кількість законів, що є джерелами адміністративного права. До початку 1980-х рр.. в Японії діяло понад 1500 законів, при цьому більше тисячі законів відносилося до сфери державного управління та адміністративного права.

Серед законодавчих актів, що регулюють діяльність державної адміністрації, виділяється група основних законів. Основні закони визначають загальний напрям правової політики і правові принципи у відповідній сфері, а конкретні заходи регулюються "звичайними" законами.

До числа основних законів в адміністративному праві відносяться Закон про кабінет міністрів. Закон про організацію державного управління, Закон про державних службовців, Закон про місцеве самоврядування та деяких інших законодавчих актів.

До розряду звичайних законів можуть бути віднесені закони про статус міністерств і відомств, в яких встановлюються структура, штати, основні завдання центральних органів публічної адміністрації, механізми міжвідомчої координації, а також численні закони про галузеве регулювання.

Останні поділяються на постійні та тимчасові (так звані закони про тимчасові заходи). Постійними закони називаються в тому випадку, якщо вони містять нормативи постійної регламентації (обмеження на відкриття нових підприємств, примусова спеціалізація в галузях інфраструктури, стандарти техніки безпеки, будівельні нормативи та ін.)

Тимчасові закони передбачають пільгові режими, дія яких обмежена в часі і направлена як на пріоритетні галузі, так і на "структурно хворі" галузі, що потребують допомоги для їх згортання.

У сучасному адміністративному праві Японії існує розгалужена система правових норм, призначених для здійснення поліцейсько-репресивних цілей. Японські юристи називають адміністративно-правові акти, які містять подібні норми, законодавством в сфері громадського спокою (Тіан Ріппі).

До числа таких актів відносяться Закон про запобігання підривної діяльності (передбачає адміністративно-правові обмеження щодо реалізації конституційних прав на зібрання, об'єднання в союзи, колективні дії, свободи друку та ін.), Закон про сили самооборони. Закон про охорону оборонної таємниці. Закон про виконання чинами поліції службових обов'язків. Закон про дорожньо-транспортний рух та ін. Прийняте японським парламентом законодавство в сфері громадського спокою доповнюється постановами про громадську безпеку (коан дзерей), що представляють собою рішення муніципальних зборів.

Японське адміністративне законодавство не кодифіковано на відміну від кримінального, цивільного, торгового, кримінально-процесуального та цивільно-процесуального. Адміністративно-правові нормативні акти зібрані у Збірнику діючих законів і постанов, що видається Бюро юридичних досліджень при Міністерстві юстиції. Крім того, нормативні акти у галузі адміністративного права містяться в Повному зібранні шести законів (або просто - "Шість законів" - збірники законодавства, що випускаються щорічно з кінця XIX ст., отримали назву "Шість законів", оскільки мали підрозділи у відповідності з конституцією і п'ятьма кодексами), опублікованими різними приватними видавництвами.

Значна частина джерел адміністративного права представлена різними підзаконними актами. Їх кількість практично не піддається обліку. На виконання конституції і законів кабінет міністрів приймає урядові укази. До числа підзаконних актів у Японії відносяться накази міністерств та інших державних відомств, правила органів, діючих при уряді, а також правила виконавчих органів муніципалітетів. Муніципальні збори в межах встановленої законом компетенції можуть приймати нормативні акти місцевого значення - положення.

Важливу роль у регулюванні сфери державного управління відіграють укладені Японією міжнародні договори. Вони особливо ефективно використовуються як інструмент державного управління економікою і зовнішньою торгівлею.

 

Адміністративне право Китаю

Китай культурний регіон і стародавня цивілізація Східної Азії. Китай належить до найбільш прадавніх цивілізацій, яка увібрала у себе велику кількість держав та культур впродовж 6 тисяч років. Громадянська війна у Китаї по закінченню Другої світової війни спричинила поділ цього регіону на дві держави, котрі продовжують вживати у своїй назві слово «Китай». Це – Китайська Народна республіка (КНР), яка володіє материковим Китаєм, та Республіка Китай, яка контролює острів Тайвань та прилеглі до нього острови.

Площа сухопутної території Китаю складає 9,6 млн. км2. Китай також займає величезні морські простори. Узбережжя Китаю на сході та південному сході омивається водами Бохайського, Жовтого, Східно-Китайського, і Південно-Китайського морів.

Населення Кита



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-09

headinsider.info. Все права принадлежат авторам данных материалов.