Главная

Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Система суб’єктів, що реалізують публічну владу в Японії


Владна система Японії склалася історично і більшість її інститутів функціонує на засадах традиційності, а владна система сприймається як єдине ціле, як єдиний захисник, в якого вірять і довіряють, вона керує порядком і протистоїть хаосу (ця ознака відповідає харизматичному типу); владна система функціонує у розвинутій правовій державі із сформованою законодавчою базою та діючими нормами права.

У рамках теоретико-методологічного підходу запропонованого М. Вебером, виходячи з різниці в природі (онтології) можна виокремлювати носіїв влади як конкретних суб'єктів політичної системи чи частин механізму держави, функціонування яких оцінюється більшістю населення як правомірна та авторитетна діяльність. Тому, М. Вебер визначає наступні суб’єкти державної влади Японії, виходячи із специфіки територіальної сфери функціонування органів влади, а саме: 1) глава держави; 2) парламент та його органи; 3) уряд та його складові; 4) верховний суд та судейський корпус в цілому тощо. Слід відзначити, що система влади у Японії історично склалася таким чином, що в країні немає соціальної групи або прошарку, що панує над всіма іншими.

Японія є унітарною демократичною національною державою з парламентською конституційною монархією. Народ здійснює свою владу через демократично обирається парламент і сформовані ним і відповідальні перед ним органи виконавчої влади. Природно, що Конституція гарантує громадянам буржуазно-демократичні права і свободи – слова, совісті, мітингів, демонстрацій, особисту недоторканність і рівноправність, незалежність судової влади і тощо.

Формальним головою держави є Імператор Японії, символ державності і національної єдності. Він позбавлений права управляти країною й виконує лише церемоніальні функції[11]. Чинним Імператором країни є Його Величність Імператор Акіхіто. Фактичним головою держави виступає прем'єр-міністр, голова Кабінету Міністрів Японії. З 30 серпня 2011 року цю посаду обіймає Нода Йосіхіко.

Ст. 1 Конституції Японії закріпила те, що Імператор є символом держави і єдності народу, якому належить суверенна влада. Були скасовані такий важливі установи колишнього державного апарата, як Таємна рада й Міністерство імператорського двору, що підкорялися безпосередньо імператорові й стояли вище парламенту й уряду.

Зараз японський імператор виконує приблизно ті ж державні функції, що й британський монарх («править, але не управляє»). До основних повноважень імператора в сфері державного керування Конституція відносить: призначення прем'єр-міністра відповідно до рішення парламенту (ст. 6); промульгація (лат. оголошення, обнародування, робити відомим, оголошувати, обнародувати) урядових указів і договорів; підтвердження призначень і відставок державних міністрів і інших посадових осіб (ст. 7). При здійсненні цих повноважень імператор втрачає особистої влади. Роблячи державні акти, він повинен керуватися «радами» і одержувати попереднє «схвалення» кабінету, що відповідає за державні рішення імператора. Всі дії імператора ставляться в залежність від прийнятого законодавства (ст. 4). Вони не повинні виходити за рамки так званих державних справ, під якими Конституція розуміє обов'язки процедурного й протокольного характеру. Імператор формально втрачає права займатися «державною політикою», віднесеної до компетенції парламенту й кабінету. Тому в державному керуванні він тільки схвалює вже прийняті урядові рішення. Таким чином, Конституція заклала основи системи «символічної монархії» (сеті тэнно сэй).

Оцінюючи місце імператора в механізмі державного керування, не можна обмежитися тільки формальною юридичною стороною справи. Традиційне преклоніння японців перед особою імператора визначає відношення політиків і державних діячів до імператорського будинку. Монарх як і раніше впливає на політичне й ідеологічне життя країни. До того ж і сама діюча Конституція не позбавляє главу держави можливості активно впливати на політичні процеси. Не раз японські правознавці звертали увагу на відсутність у Конституції положення, що виключало б для імператора можливість відкидати рішення уряду. Політичний зміст подібних «сплячих» прерогатив вбачається без праці: за імператором резервується можливість в екстрених випадках протидіяти урядовому курсу.

Найвищим органом державної влади є двопалатний Парламент, найстаріший в Азії.

Так, Парламент Японії (коккай, «Державна Рада») є органом державної влади, який представляє японську націю і виконує її волю. Чинна Конституція Японії визнає його найвищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом держави. Найвищий орган державної влади означає те, що Парламент – це головна політична установа японської держави, що безпосередньо виступає від імені усієї японської нації, носія державного суверенітету, і має статус, необхідний для здійснення волевиявлення цієї нації. Єдиний законодавчий орган держави означає те, що лише Парламент має монопольне право на прийняття японських законів, а інші органи державної влади не можуть перебрати на себе його повноваження. Винятком з цього правила є право обох Палат Парламенту та Верховного Суду Японії самостійно встановлювати правила поведінки у своїх установах[12]. Він складається з нижньої Палати представників і верхньої Палати радників. Перша формується з 480 депутатів, які обираються на 4 роки, але вони можуть бути зміщені до закінчення терміну[13]; друга – з 252 депутатів, які обираються на 6 років, із них 100 депутатів обираються пропорційно числу набраних кожною політичною партією голосів, а решта 152 депутатів – з багатомандатних округів, одиницями яких є префектури (префектури це сорок сім адміністративних одиниць Японії найвищого рівня. Складаються з однієї столиці «то» Токіо, одного краю «до» – Хоккайдо, двох округів «фу»– Кіото і Осаки, та сорока трьох префектур «кен». Кожні 3 роки переобирається половина депутатів, і для цієї палати немає розпуску[14].

Парламент зобов’язаний приймати закони та бюджет країни. Він обирає прем'єр-міністра, надає уряду вотум довіри і позбавляє його довіри, звільняє некомпетентних суддів[15]. Правлячою партією в Парламенті є Демократична партія Японії. Основна опозиційна парламентська сила – Ліберал-демократична партія. Обидві партії є послідовниками поміркованого лібералізму.

Оскільки прийнята двопалатна система, бувають випадки, коли думки в двох палатах розходяться. Тому, Конституція Японії визначає, що Палата представників має перевагу у прийнятті рішень, як, наприклад, винесення резолюції по законопроектах, бюджету, або призначення прем’єр-міністра. Підставою для цього вважається те, що палата представників тісніше пов’язана із народом. У парламенті є декілька допоміжних органів, які підтримують його діяльність. Державна парламентська бібліотека є одним з цих органів, вона надає парламенту такі послуги, як оцінка законопроекту, експертиза законодавства, експертиза правової системи. Палата радників за задумом творців Конституції покликана відігравати роль стабілізуючого початку, стримуючи та нівелюючи коливання політичного курсу в нижній палаті. Особливістю перетворень парламенту запропонованих прихильниками реформи полягає у тому, щоб обмежити прерогативи Палати радників, перерозподіливши частково її правомочності на користь нижньої палати.

Кожна палата має власних керівних осіб – голову, заступника голови, тимчасового голову, голів постійних комітетів і генерального секретаря.

Голова і його заступник обираються з числа депутатів палат. Термін їхніх повноважень відповідає депутатському терміну тієї чи іншої палати. Голова підтримує порядок в палаті, керує її засіданнями, наглядає за адміністративною роботою палати і представляє палату всередині країни і закордоном. У випадку хвороби, смерті або відсутності голови його обов'язки виконує заступник голови. Якщо відсутні і голова, і його заступник, обирається тимчасовий голова палати, який виконує функції голови.

Голови постійних комітетів обираються з числа членів постійних комітетів і керують їхньою роботою.

Генеральні секретарі палат обираються з числа чиновників, які не є депутатами Парламенту. Вони завідують адміністративною роботою під наглядом голів палат і підписуються на офіційних документах

Обидві палати мають два типи комітетів: постійні та особливі. Число постійних в кожній з них складає 17. Депутат повинен бути членом хоча би одного постійного комітету. Кількість особливих комітетів невизначена – вони створюються тимчасово за необхідністю, для розгляду питань, якими не займаються постійні комітети. Місця в комітетах розподіляються рівномірно і пропорційно між членами усіх парламентських партій і угруповань.

Комітети є місцем обговорення законопроектів, які потім виносяться на розгляд пленарного засідання палат. Така система обговорення дозволяє безсторонньо проаналізувати і покращити законопроект. Комітети відіграють важливу роль у прийнятті парламентських рішень, через що інколи називаються «малими законодавчими органами».

Кабінет Міністрів Японії було засновано 1885 року і затверджено Конституцією Великої Японської імперії та імператорським рескриптом № 135 «Про урядову систему Кабінету Міністрів 1889 року». Згідно з цими постановами повнота виконавчої влади належала Імператорові, який мав право формувати і переформовувати Кабінет Міністрів та призначав Прем'єр-міністра Японії, голову над іншими міністрами. Після поразки Японії у Другій світовій війні була прийнята нова Конституція Японії 1947 року, яка позбавила японського монарха впливу на державне управління і передала функції виконавчої влади Кабінету Міністрів Японії на чолі з Прем'єр-міністром. Статус та повноваження Кабінету були уточнені Законом Японії «Про Кабінет Міністрів 1947 року». Юридичні норми, визначені у цих двох документах, є чинними по сьогодні.

Кабінет Міністрів Японіїпокликаний керувати державою. Він виконує закони і бюджет, ухвалені Парламентом. Кабінет складається з профільних міністерств та адміністрацій. Усі міністри є цивільними особами, половина з яких має бути членами Парламенту. Прем'єр-міністр, голова Кабінету, має права розпуску Палати представників, призначення міністрів і суддів[16]. Кабінет Міністрів несе відповідальність перед Парламентом. Якщо нижня палата парламенту виносить вотум недовіри Кабінету, то або сама палата піддається розпуску, або Кабінет іде у відставку.

Кабінет Міністрів Японії складається не менш як із 14, а у особливих випадках – із 17 міністрів, які очолюють відповідні міністерства (ст. 2 Закону Японії «Про Кабінет Міністрів Японії»). Їх призначає і звільняє голова Кабінету Міністрів – Прем'єр-міністр Японії, а затверджує призначення – Імператор Японії. Кожен міністр повинен бути цивільною особою. Більше половини членів Кабінету повинні обиратися з депутатів Парламенту Японії (ст. 66, 68 Конституції Японії). До складу Кабінету Міністрів входить Секретаріат Кабінету Міністрів Японії, яке є відомством, що виконує функції радника і речника Прем'єр-міністра.

При кабінеті міністрів є секретаріат, юридичне управління, державна палата у справах кадрів і рада національної оборони, які створені з метою надання підтримки його діяльності. Секретаріат кабінету міністрів виконує такі роботи, як впорядкування прийнятих рішень, загальна координація, збір інформації. Функції секретаря виконує державний міністр. Юридичне управління займається експертизою і складанням законопроектів і постанов. Державна палата у справах кадрів займається керівництвом кадрами державної служби. (наприклад, усі лектори належать до державної палати у справах кадрів). Рада національної оборони є органом, який розглядає питання оборони.

Кабінет Міністрів є підзвітним Парламенту Японії, найвищому органу державної влади в країні (ст. 66 Конституції Японії). Парламент має право висловлювати недовіру Кабінету, автоматично відсилаючи усіх його членів у відставку (ст. 70 Конституції Японії).

Згідно з діючою Конституцією, Кабінет Міністрів виконує наступні функції: втілює закони у життя і веде загальний нагляд за державними справами (ст. 73); проводить зовнішню політику Японії (ст. 73); укладає договори за ратифікації їх Парламентом (ст. 73); керує і наглядає за функціями посадовців (ст. 73); складає бюджет і подає його на розгляд Парламенту (ст. 73); видає урядові накази для виконання положень Конституції та законів (ст. 73); затверджує амністії, помилування, пом'якшення покарання, звільнення від виконання вироку та відновлення прав (ст. 73); номінує Голову Верховного Суду Японії на затвердження Імператорові (ст. 6. абз. 2); здійснює поради і затверджує церемоніальні дії Імператора, які не стосуються державного управління (ст. 7); призначає суддів Верховного суду Японії та судів нижчих рівнів (ст. 79. абз. 1; ст. 80. абз. 1).

Посада Прем'єр-міністра Японії була заснована 1885 року, разом із формуванням першого в історії країни Кабінету Міністрів. Її затвердила Конституцією Великої Японської імперії та Імператорський рескрипт № 135 від 1889 року «Про урядову систему Кабінету Міністрів». Згідно з цими постановами Прем'єр-міністр очолював Кабінет Міністрів, але був у ньому як система влади Японії «primus inter pares». Він не мав усіх важелів виконавчої влади і був залежним від Імператора та голів військових відомств.

Після проголошення нової Конституції Японії і прийняття Закону про Кабінет Міністрів Японії 1947 року, які діють по сьогодні, Прем'єр-міністр визначається як голова Кабінету Міністрів і повноправний глава виконавчої влади (ст. 65).

Глава кабінету – прем'єр-міністр, який призначається імператором по поданню парламенту. По сформованій конституційній практиці главою кабінету стає лідер партії парламентської більшості. Конституція надає прем'єр-міністрові право призначати й відстороняти від посади за своїм розсудом міністрів кабінету. У випадку, коли глава кабінету тимчасово не може здійснювати свої функції, його обов'язки покладають на один з міністрів кабінету за умови, що він заздалегідь був уповноважений на це прем'єр-міністром. Якщо ж посада прем'єр-міністра стає вакантної, кабінет у повному складі йде у відставку. Прем'єр-міністр може покласти на себе обов'язку кожного з міністрів або доручає їхнє виконання іншому міністрові, коли хто-небудь із міністрів залишив свій пост.

Пост прем'єр-міністра – вища адміністративна посада в Японії. Однак дослідники по-різному оцінюють роль глави кабінету в реальному механізмі прийняття урядових рішень. Одні (Ч. Янага, радянський дослідник І.А. Латишев) порівнюють статус японського прем'єра з положенням британського розділу правління. Інші ж, навпроти, уважають главу японського Кабінету Міністрів політично слабкою фігурою. Більшість дослідників сучасної японської політичної системи сходяться в думці, що державно-політична влада сконцентрована в руках спаяної еліти, «правлячої тріади» – вищого ешелону державних чиновників, що ведуть функціонерів правлячої ліберально-демократичної партії й представників великого бізнесу. Прем'єр-міністр сам по собі не в змозі противитися рішенням, прийнятим «тріадою». У той же час якщо політичній еліті не вдається досягти консенсусу по найважливіших питаннях урядової політики, звертаються до прем'єр-міністра як до свого роду політичному арбітрові.

Прем'єр-міністра Японії обирається з депутатів Парламенту Японії, обов'язково цивільних, рішенням обох Палат цього Парламенту [17] і призначається Імператором, згідно з ухваленою Парламентом номінацією (ст. 6, 66, 67).

Конституція, визначаючи компетенцію Кабінету Міністрів Японії, відносить до його ведення поряд з іншими загальними функціями управління наступні обов'язки (ст. 73): ведення державних справ і виконання прийнятих парламентом законів; управління зовнішньою політикою; висновок договорів; організація й управління державною службою; складання проекту бюджету; видання урядових указів; рішення про загальні й часткові амністії, зм'якшення й відстрочку покарань і відновленні в правах.

Крім повноважень, закріплених у ст. 73 Конституції, до компетенції Кабінету Міністрів Японії віднесено: надання імператорові рад у відношенні всіх його дій, що ставляться до державних справ (ст. 3); призначення суддів Верховного суду (крім Головного судді), а також суддів всіх нижчестоящих судів (ст. 79, 80); рішення про скликання надзвичайних сесій парламенту (ст. 53). Кабінету Міністрів Японії відповідає за витрату резервного фонду для покриття бюджетного дефіциту з наступним схваленням цих видатків парламентом (ст. 87).

Прем'єр-міністр наділяється правом; виступати в парламенті від імені Кабінету Міністрів Японії; вносити в парламент проекти бюджету, законопроекти й інші документи, що вимагають затвердження законодавчим органом країни; доповідати парламенту про державні справи й зовнішні зносини; управляти всіма ланками виконавчої влади й контролювати їхню роботу. Глава Кабінету Міністрів Японії головує на засіданнях правління. Його позиція є вирішальною при визначенні компетенції будь-якого міністра. Відповідно до Закону Японії «Про Кабінету Міністрів Японії» (ст. 8) він вправі припиняти на визначений час (до розгляду кабінетом) діяльність і накази всіх інших органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів Японії здійснює свої функції у формі засідань, які по сформованому звичаї проводяться два рази в тиждень. Можливе проведення надзвичайних засідань кабінету («риндзи какуги»). Засідання японського кабінету – зразок «закритого» управління: вони ведуться при закритих дверях та не стенографуються. Не існує чітко певного регламенту ухвалення рішення Кабінетом Міністрів Японії. Передбачається, що рішення приймаються лише після того, як з ним погодяться всі міністри, що беруть участь у засіданні. Якщо ж прем'єр-міністр вважає за необхідне прийняти рішення, незважаючи на заперечення деяких членів кабінету, він може запропонувати незгодним міністрам піти у відставку.

Організація засідань кабінету, підготовка необхідних матеріалів, збір і вивчення інформації з найважливіших питань урядової політики й деякі інші організаційно-технічні питання становлять предмет ведення секретаріату кабінету («найкаку камбо»). На чолі цього урядового закладу коштує генеральний секретар, що є по суті головним політичним радником прем'єр-міністра.

При Кабінеті Міністрів Японії діє законодавче бюро («найкаку хосейкеку»), що забезпечує належне юридичне оформлення всіх законопроектів і урядових указів, підготовлених правлінням.

До повноважень Прем'єр-міністра Японії за Конституцією входять: формування та переформування Кабінету Міністрів (ст. 68); управління та нагляд за усіма гілками виконавчої влади (ст. 72); подання законопроектів до Парламенту від імені Кабінету Міністрів Японії (ст. 72); звітування перед Парламентом про загальний стан державних справ і дипломатичних стосунків від імені Кабінету Міністрів (ст. 72); контрасигнація законів і урядових указів (ст. 74); згода на притягнення до кримінальної відповідальності діючих членів Кабінету Міністрів Японії (ст. 75)[18].

До повноважень Прем'єр-міністра Японії за японським законодавством входять: головування на нарадах Кабінету Міністрів Японії (ст. 4. абз. 2 Закону Японії «Про Кабінет Міністрів Японії»); проголошення надзвичайного стану в державі (ст. 71 Закону Японії «Про поліцію»); управління поліцією за надзвичайного стану (ст. 72 Закону Японії «Про поліцію»); верховне командування Силами Самооборони Японії (ст. 7 Закону Японії «Про Сили Самооборони Японії»); задіяння Сил Самооборони Японії для захисту держави і підтримання спокою у ній (ст. 76, 80 Закону Японії «Про поліцію»); проголошення небезпеки землетрусу після отримання прогнозу від голови Метеорологічного відомства Японії (ст. 9 Закону Японії «Про особливі заходи у випадку великого землетрусу»).

Окрім цього Прем'єр-міністра Японії має право видавати особливі дозволи на діяльність громадських і негромадських організацій, згідно із Законамии Японії «Про банки», «Про кредитування», «Про фінансові товари і торгівлю» тощо. Із 30 серпня 2011 року на посаді Прем'єр-міністра Японії перебуває Нода Йосіхіко, голова Демократичної партії Японії.

До складу Кабінету Міністрів Японії (найкаку) крім прем'єр-міністра («найкаку соридайд-зин») входять і державні міністри («кокуму дайдзин»). Державні міністри, як правило, управляють роботою відповідних міністерств. При цьому деякі міністри можуть очолювати паралельно й комітети, що перебувають при канцелярії (офісі) прем'єр-міністра або при Кабінеті Міністрів.

Частина державних міністрів є міністрами без портфеля. У відповідності зі сформованою практикою на них покладає управління структурними підрозділами канцелярії прем'єр-міністра.

Членами кабінету є також генеральний секретар Кабінету Міністрів (з 1966 р. іменується міністром) і начальник законодавчого бюро Кабінету Міністрів Японії.

Законодавство встановлює ряд істотних вимог до складу Кабінету Міністрів Японії.

Не менш половини міністрів кабінету повинні бути депутатами парламенту. Члени кабінету повинні бути цивільними особами. Термін «цивільна особа» (буммин), що вперше з'явилася в післявоєнній Конституції як буквальний переклад англійського «civilian», має потребу в розкритті, тому що в законодавстві втримування цього терміна не визначено. Він розуміється в одному з наступних трьох значень: а) особа, що не складається на військовій службі; б) не колишнє в минулому професійним військовим; в) не є носієм мілітаристської ідеології. Домінує друге із цих тлумачень: як і прем'єр-міністр, інші міністри також повинні бути цивільними особами (civilians), тобто не служити колись у сухопутних військах або військово-морському флоті.

Важливим дорадчим органом при прем'єр-міністрі є Рада національної оборони («кокубо кайги»), до складу якого входять прем'єр-міністр (голова), заступник прем'єр-міністра, міністр закордонних справ, міністр фінансів, начальник управління національної оборони, начальник управління економічного планування.

Відповідно до Закону Японії «Про організацію державного керування» всі органи й установи центральної адміністрації підрозділяються на: «фу» (канцелярія); «рє» (міністерства): «чинкой» (комітети); «ті» (керування).

Назва «фу» ставиться тільки до однієї адміністративної установи - канцелярії прем'єр-міністра (сорифу), що очолює міністр кабінету. До основних функцій канцелярії ставиться рішення питань загального порядку, що стосуються всіх міністерств, а також деяких спеціальних питань, що не входять у компетенцію існуючих міністерств (нагородження й пенсійне забезпечення державних службовців, статистика, загальне інспектування всіх ланок державного апарата, офіційна публікація урядових актів і т.д.).

Практично всі міністерства («рє») побудовані однотипно. Міністерство складається із секретаріату («камба») і департаментів («кеку»), які у свою чергу підрозділяються на відділи («бу») і секції («ка»). Міністерства Японії: Міністерство загальних справ; Міністерство юстиції; Міністерство фінансів; Міністерство культури і науки; Міністерство добробуту і праці; Міністерство сільського, лісного й водного господарств; Міністерство економіки і промисловості; Міністерство землі та транспорту; Міністерство довкілля; Міністерство оборони; Міністерство самоврядування; Міністерство будівництва; Міністерство охорони здоров’я і соціальних справ; Міністерство закордонних справ, Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості.

У деяких міністерствах створюються самостійні керування («ті»). Майже при кожному міністерстві існують консультативні комісії, комітети, ради, а також різні установи (дослідницькі інститути, навчальні заклади й тощо).

Очолює міністерство міністр («дойдзин»). Його повноваження встановлені в Законі Японії «Про організацію державного управління»: управління міністерством і нагляд за роботою персоналу; розробка законопроектів у своїй області управління й подання Прем'єр-міністрові для обговорення на засіданнях Кабінету міністрів Японії; розробка наказів і розпоряджень по міністерству; управління діяльністю місцевих філій міністерств і відомств і нагляд за їхньою роботою (ст. 10-12,14,15).

Кожний міністр має по одному парламентському віце-міністрові, а найбільш впливові міністри (фінансів, зовнішньої торгівлі й промисловості й ін.) – по два. Парламентський віце-міністр надає міністрові допомогу в керуванні міністерством, у рішенні ряду адміністративних справ, а також виконує обов'язки міністра в його відсутність. Крім того, кожний міністр має по одному керуючому (адміністративному) віце-міністрові («дзиму дзикан»), у завдання якого входить забезпечення роботи всіх ланок апарата міністерства.

Два інших види адміністративних установ (комітети – «иинкай» і керування – «ті») створюються при канцелярії й міністерствах. Як ми вже відзначали вище, у ряді випадків їх можуть очолювати державні міністри.

Комітетами, які створюються при канцелярії прем'єр-міністра, є: державний комітет із забезпеченню суспільної безпеки (контролює поліцейські чинності), комітет зі справам столичної зони, комітет з урегулюванню земельних питань тощо. Створюються комітети й при деяких міністерствах: комітет з охороні культурних багатств – при міністерстві культури і науки, комітет з питань праці на суспільних роботах – при міністерстві добробуту і праці тощо.

При канцелярії прем'єр-міністра створений цілий ряд керувань: імператорського двору, по розвитку острова Хоккайдо, економічного планування, оборони й ін. При міністерстві може створюватися кілька управлінь: при міністерстві зовнішньої торгівлі й промисловості – патентне управління й управління малих і середніх підприємств; при міністерстві сільського, лісового й водного господарства продовольче управління, управління рибальства, управління лісового й водного господарства.

Крім консультативних рад, при міністерствах і управліннях можуть також створюватися такі установи, як наради, екзаменаційні приміщення, НДІ, навчальні та тренувальні заклади, медичні установи та інші спеціальні установи. Для ведення діловодства таких установ можуть створюватися регіональні відділення. Для вищевказаних органів визначається встановлене число штатних співробітників.

Крім вищезазначених органів виконавчої влади, однією з різновидів є спеціальні юридичні особи, які є аналогічними органам виконавчої влади. Спеціальні юридичні особи створюються законом в тому випадку, коли діяльність центрального уряду має характер підприємництва, і передбачається, що ведення ними цієї діяльності буде проведено більш ефективно, ніж органами виконавчої влади. Їх кількість досягла 88. У їх числі: громадські корпорації, агентства, кредитно-фінансові корпорації та спеціальні банки. В даний час просуваються реформи спеціальних юридичних осіб шляхом їх злиття та ліквідації, забезпечення прозорості управління їх діяльністю.



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-09

headinsider.info. Все права принадлежат авторам данных материалов.