Главная

Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Військові дії проти більшовиків


Західні кордони Польщі були визначені Версальським мирним договором (28 червня 1919 p.). Вона отримувала район Познані і частину Західної Пруссії з Торунем. Ці землі утворювали коридор, який давав Польщі вихід до Балтійського моря. Місто-порт Данціг ставав вільним містом під контролем Ліги Націй (ЛЯ). У спірній південній частині Східної Пруссії (Мазурах) і Верхній Сілезії вирішено провести плебісцит. У першому випадку Німеччина легко здобула перемогу в ході опитування 11 липня 1920 р. Щодо Верхньої Сілезії проблема виявилась набагато складнішою. Лише після втручання ЛН Німеччина отримала північну і західну частину цієї області, а решта дісталася Польщі .

У тривалу суперечку між Польщею і Литвою з приводу Віленщини втрутилася Верховна рада союзних держав, яка у липні 1920 р. рекомендувала віддати литовцям Вільнюс та навколишні райони. А потім його було зайнято Червоною Армією в ході радянсько-польської війни 1920 р. й одразу передано Литві за двосторонньою домовленістю. Проте в жовтні цього ж року поляки захопили Вільнюс і Віленщину, а невдовзі включили їх до складу польської держави .

Затягнулось також становлення польсько-чехословацького кордону в Тешинській Сілезії, населеній переважно поляками. У липні 1920 р. конференція послів Антанти поділила її навпіл, залишивши Чехословаччині шахти Остравського басейну. Набагато складнішим виявилось питання про східні кордони Польщі, яке займало одне з центральних місць в її зовнішній політиці. [8;17]

Розраховуючи на підтримку західних держав, чимало польських політиків жадали повернення до кордонів 1772 р. і утворення під егідою Польщі федерації східноєвропейських народів на противагу більшовицькій Росії. Разом із воєнною кампанією проти ЗУНР поляки розгорнули воєнні дії проти більшовиків, і в травні 1919 р. їхній кордон сягав аж до Мінська та Бобруйська.[15;36]

Наприкінці року союзники в черговий раз визнали за необхідне встановити східний кордон Польщі, а утворена Паризькою мирною конференцією комісія у польських справах визначила межі цих територій. 8 грудня 1918 р. французький прем'єр Ж.Клемансо оприлюднив офіційну волю Антанти: кордон мав проходити через Гродно, Ялівку, Немирів, Брест-Литовський та на схід від Перемишля. Зі свого боку радянська сторона 22 грудня запропонувала Польщі мир на основі цілковитої незалежності та зобов'язання не переходити лінії, на яких стояли польські війська. [5;31]

Польський уряд І.Падеревського відкинув як радянські пропозиції, так і запропонований Антантою кордон. 21 квітня 1920 р, у Варшаві підписано військово-політичний договір з урядом Директорії. Польща визнавала українськими території до кордонів 1772 р., а УНР погодилась на приєднання до Польщі Східної Галичини, Західної Волині та частини Полісся. Додаткова військова конвенція передбачала взаємне порозуміння військового командування обох країн на випадок спільної акції польсько-українських військ проти більшовиків.

26 квітня 1920 р. польські війська і дивізії Петлюри рушили в Україну з гаслом: "За вашу і нашу свободу!". Добре організована польсько-українська армія прорвала лінію фронту більшовицьких військ і 7 травня вступила в Київ. Проте більшовики зібрали резерви і розпочали контрнаступ. По тижневі важких боїв на Південно-Західному фронті лінія оборони польських військ 5 червня була розірвана і Перша кінна армія вийшла в тил 3-і польської армії. 10 червня польські експедиційні війська почали відступ. На середину липня більшовики перейшли Збруч й зайняли частину Галичини. У Тернополі був створений уряд Галицької Радянської Соціалістичної Республіки під головуванням більшовика В.Затонського.

Водночас війська Західного фронту під орудою М.Тухачевського швидким маршем просувались на Варшаву. Тоді ж, ЗО липня у захопленому Бєлостоці за вказівкою Москви утворився Польський революційний комітет (Польревком), до складу якого увійшли відомі більшовики Ф.Дзержинський, Ф.Кон, Ю.Мархлевський, Ю.Уншліхт. Нова влада за активної участі секції Комінтерну — Комуністичної робітничої парти Польщі (утворена в грудні 1918 р. на основі об'єднання ліворадикальних сил) розпочала націоналізацію промислових підприємств, конфіскацію поміщицьких маєтків, формування польської Червоної Армії. Ці перетворення викликали паніку у польському суспільстві. Взагалі похід Червоної Армії у Польщу і започатковані Польревкомом "нововведення" повинні були, на думку керівництва Комінтерну, прискорити революційний процес у Польщі і підштовхнути ходу світової пролетарської революції.

Внаслідок успішних дій кіннотників С.Будьонного і армії М.Тухачевського польська держава опинилась перед лицем смертельної загрози. З Варшави було евакуйовано всі урядові служби та дипломатичні місії. Військові поразки і загострення внутрішньополітичної ситуації викликали появу надзвичайного органу — Ради оборони держави, наділену всією повнотою законодавчої, виконавчої і військової влади. [4;42]

Польський уряд звернувся до союзних країн по допомогу. Відповідно до рішень Верховної ради держав Антанти англійський міністр закордонних справ лорд Д.Керзон запропонував 12 липня Росії укласти перемир'я, зупинивши війська за 50 км на схід від лінії, визначеної ще в грудні спеціальною комісією (лінія Керзона). Більшовики не погодились і зажадали прямих переговорів з Польщею, хоча британський уряд погрожував блокадою.

У середині серпня сталося "диво на Віслі" — радянські війська були зупинені на підступах до Варшави, і при матеріальній підтримці західних держав поляки перейшли у контрнаступ. 12 жовтня були підписані попередні мирні домовленості: Польщі відходили землі Західної України та Західної Білорусії, а польський кордон встановлено на 150 км на схід від "лінії Керзона". Ці попередні умови перетворені на остаточні Ризьким мирним договором від 18 березня 1921 р. Ще раніше, в січні 1921 р. був підписаний договір про союз Польщі і Франції.[13;17]

Дворічний конституційний процес, започаткований скликанням Установчого сейму, завершився прийняттям 17 березня 1921р. Конституції Польської республіки, яка була результатом компромісу між правими і лівими політичними силами. Згідно Основного закону носієм верховної влади визнавалась нація — сукупність всіх громадян польської держави. Конституцією затверджувався принцип розподілу функцій між кількома органами: законодавчими (Сейм і Сенат), виконавчими (президент і уряд), судовими (незалежні суди). Безпосередні зв'язки з нацією як носієм суверенітету передбачалися лише для законодавчої влади шляхом прямих загальних виборів. Парламент країни наділявся виключним правом видання законів, а також обіймав функцію контролю над виконавчою владою через Вищу палату контролю.

Глава держави (президент) обирався на спільному засіданні палат терміном на 7 років. Він керував органами виконавчої влади, стежив за виконанням законів, скликав Сейм і Сенат, призначав главу уряду. В організації державної адміністрації конституція проголошувала принцип децентралізації шляхом місцевого самоврядування на рівні гмін, повятів і воєводств. Розпорядчі і контрольні функціїсамоврядування (ради і сеймики) створювалися шляхом виборів.

Конституція проголошувала широкий спектр громадянських прав і політичних свобод, встановлювала важливі соціальні норми. Передбачалось існування громадянських і релігійних організацій, навчальних закладів для національних меншин. Також основний закон визначав, що римо-католицька церква "посідає в державі провідне місце серед рівноправних віросповідань". Введення в дію Конституції 1921 р. завершило процес формування польської державності за зразком парламентської демократії.

Економічне становище Польщі в період повоєнної стабілізації було вкрай важким, і ще довгий час відчувались наслідки воєнних дій та окупації. Рівень виробництва продукції промисловості на початку 20-х років зупинився на позначці 30%, а збір зернових не перевищував 40% довоєнного рівня. Зовнішня торгівля занепала. В країні панували інфляція, безробіття, зубожіння частини населення. За перших три повоєнних роки з країни емігрувало понад 300 тис. чоловік. Труднощі поглиблювалися колоніальним характером польської економіки, розірваними зв'язками та економічною війною Німеччини проти Польщі. [3;97]

Вихід з економічної скрути польське суспільство пов'язувало із розвитком парламентської демократії на основі конституції 1921 р. Це зумовило політичну активність населення і партій напередодні парламентських виборів, призначених на листопад 1922 р. Праві партії (християнські демократи, ендеки) створили виборчий блок Християнський союз національної єдності — "Хієна", який домагався полонізації країни за рахунок дискримінації національних меншин, проводив виборчу кампанію під клерикальними, шовіністичними гаслами. З самостійними програмами в передвиборчій кампанії взяли участь ПСЛ-П'яст, ПСЛ-Визволенє, ППС, Блок національних меншин, компартія. [16;32]

За результатами голосування жодне угруповання не здобуло необхідної більшості ні в Сеймі, ні в Сенаті, хоча найбільшу кількість депутатських мандатів — 38% здобули партії "Хієни". Після кількох турів голосування першим президентом Польщі став представник ПСЛ-Визволенє професор Г.Нарутович, що належав до однієї з масонських лож. 14 грудня Ю.Пілсудський, який відмовився балотуватися на президентську посаду, передав владу новообраному главі держави, але його через кілька днів було вбито. Другі вибори закінчились обранням С.Войцеховського.

 

 

РОЗДІЛ 2. РЕЖИМ САНАЦІЇ

Перший етап

Надзвичайна політична строкатість депутатського корпусу, відсутність у сеймі постійної більшості ускладнювали розробку принципів державної політики й обмежували маневри польських урядів в період після виборів 1922 р. Це призводило до частої зміни виконавчих структур й обумовило політику держави, що базувалась на прийнятті компромісних рішень між політичними силами. Проте, як правило, вони мали короткотерміновий ефект.

Наслідком цієї специфічної рівноваги став прихід після соціальних катаклізмів кінця 1923 р. нового непарламентського кабінету на чолі з вченим-економістом В.Грабським, який отримав надзвичайні повноваження щодо корекції податкового законодавства, отримання зовнішніх позик, реформування грошової системи. Енергійними і послідовними заходами йому вдалося зупинити інфляцію, стабілізувати державний бюджет, ввести нову національну валюту — злотий. Проте впорядкування фінансової системи виявило інші прогалини польської економіки, яка потребувала докорінної перебудови. Технічна відсталість і низька продуктивність промисловості призвели до втрати конкурентоздатності на зовнішніх ринках. Протягом 1925 р. відбулось скорочення промислового виробництва, що супроводжувалось ростом безробіття і погрожувало соціальними катаклізмами в суспільстві.[13;17]

У грудні 1925 р. після тривалих дебатів Сейм прийняв закон про виконання аграрної реформи, яка передбачала щорічне парцелювання 200 тис. гектарів земельної площі. Але часткова перебудова сільського господарства, хитка економіка якого визначалась ринковим попитом на його продукцію, не призвела до кардинальних змін і лише послабила аграрну проблему.

Протягом першої половини 20-х років дестабілізуючим фактором, з яким мали рахуватися президент, уряд і польські законодавці, було становище та права національних меншин у східних регіонах. Виконавчою владою не було знайдено вирішення цього питання, а спроби розрядити напруження шляхом запровадження національних мов у судочинство, адміністративні органи і навчальні заклади очікуваних результатів не дали. Каральні ж заходи Корпусу охорони прикордоння мали короткочасний ефект і дише посилювали національні антагонізми.

Через заключения Локарнських угод, що залишали ваймарській Німеччині свободу рук на Сході, погіршилося міжнародне становище Польщі. Після призупинення у 1925 р. імпорту польського вугілля розпочалась багаторічна "митна війна" з Німеччиною, що боляче вдарила по польській економіці. З країни відбувався відтік валюти, розпочався новий виток інфляції, що дало привід до відставки у грудні 1925 р. кабінету В.Грабського. [19;48]

Водночас економіка Польщі ввійшла в смугу економічної кризи, що посилила соціальну і політичну нестабільність у суспільстві, стала підґрунтям широкого невдоволення загалу політикою правоцентристських урядів. Проблема заміни державної системи перейшла із області теорії в практичну площину, коли підвищений інтерес суспільства викликали позапарламентські методи управління. [14;27]

Політичну нестабільність в країні вдало використав у власних інтересах Ю.Пілсудський та однодумці маршала, що розпочали підготовку захоплення влади. Із призначенням Л.Желіговського військовим міністром на ключові посади в армії повернулися раніше усунені пілсудчики, за рахунок державних коштів розпочалось озброєння і оснащення загонів Стрілецького союзу, який перетворився у своєрідну 160-тисячну приватну гвардію Маршала. Для залучення нових союзників Пілсудський на початку 1926 р. провів серію консультацій з керівництвом різних політичних партій.

Увечері 11 травня в столиці відбулися антиурядові виступи офіцерів. До Варшави почали стягуватися вірні Ю.Пілсудському військові підрозділи, щоб продемонструвати підтримку маршалу і примусити піти у відставку уряд В.Вітоса. Проте президент республіки відкинув вимоги заколотників, а вірні присязі війська вчинили їм опір. Демонстрація сили несподівано для її організаторів переросла у збройну боротьбу, перевагу в якій здобув Ю.Пілсудський та його однодумці. 15 травня уряд В.Вітоса і президент С.Войцеховський склали свої повноваження. [11;35]

31 травня 1926 р. на об'єднаному засіданні палат парламенту Ю.Пілсудського було обрано президентом країни. Легітимізувавши тим самим переворот з боку народних обранців, він, щоб зберегти свободу своїх подальших дій, відмовився обійняти посаду глави держави. На його пропозицію в кріслі президента опинився маловідомийполітик, особистий друг маршала професор І.Мосьцицький.

Для контролю державних інституцій в серпні 1926 р. сейм вніс поправки у діючу конституцію 1921 p., що значно обмежували права законодавчих органів. Президент країни набув право розпуску палат і право вето, а головне — видання законів-декретів. Першим президентським декретом у структурі вищого військового командування вводилась посада генерального інспектора збройних сил. Її, як і посаду військового міністра, зайняв Ю.Пілсудський, вийшовши, таким чином, з-під контролю парламенту і уряду й сконцентрувавши в одних руках диктаторські повноваження. На початку жовтня він також очолив новий польський уряд, який декларував відмову від ризикованих соціальних і економічних експериментів. Це забезпечувало підтримку промислових і фінансових кіл країни, угруповань національних меншин, урядової програми загального оздоровлення — "санації".[23,7]

Перші кроки уряду "санації" засвідчили, що новий режим не збирається враховувати позиції демократичних сил, які підтримали переворот. Повсякденним явищем стало нехтування основними нормами парламентської демократії та судові процеси по обвинуваченню у "державній зраді". Було розгромлено деякі угруповання національних меншин. У тюрмах опинилось біля 6 тис. політв'язнів. Нова система все чіткіше набувала авторитарного забарвлення.

Зміцненню санаційного режиму сприяло пожвавлення економіки, що пояснюється непоганим врожаєм 1926 p., збільшенням попиту на польське вугілля на європейських ринках, зарубіжними інвестиціями у польську промисловість й отриманням стабілізаційних позик у 1927 р. За короткий період помітно зросли об'єми зовнішньої торгівлі і промислового виробництва, зміцнилась національна валюта.[5;68]

Для збереження позитивних економічних зрушень і підтримки імітації громадянської злагоди, уряд вдався до проведення парламентських виборів, які також мали зміцнити його авторитет на міжнародній арені. Напередодні виборів було створено так званий Безпартійний блок (ББ), що співпрацював з урядом. В його платформі превалювали гасла посилення позицій виконавчих структур, розширення участі держави у господарському житті. Вибори в сейм пройшли в березні 1928 р. Урядовий ББ одержав третину голосів виборців, але цього було недостатньо для реалізації оголошених реформ. Сприйнявши результати виборів як особисту поразку, Ю.Пілсудський склав повноваження глави уряду. [7;93]

Відставка Ю.Пілсудського й постійні конфлікти між сеймом та урядом стали ознаками внутрішньої кризи санаційного режиму, якому в умовах економічної депресії кінця 20-х років ставало дедалі важче впливати на ситуацію в країні. Це водночас позбавляло уряд колишніх союзників й сприяло консолідації опозиційного табору, що всіляко протидіяв авторитарним методам управління і виступав за відновлення в країні парламентської демократії.

Другий етап. Велика Дипресія

Цей напівпарламентський стиль урядування, який Пілсудський запровадив щойно після перевороту 1926 року, зазнав провалу впритул до 1930 року. Вибори у березні 1928 року, чиєю політико-історичною функцією було проголосити оцінку нації стосовно захоплення та наступного використання влади Пілсудським, так само як і попереднього періоду законодавчої та партійної гегемонії, який головно спричинив переворот, забезпечили Пілсудському беззастережну перемогу. Справді, BBWR з його супутниками виник як найбільше сузір'я, але згас після досягнення абсолютної законодавчої більшості. До того ж, на превелике роздратування Пілсудського, партії лівиці також хапали його (безпідставно, на його думку) за фалди як передвоєнного соціаліста. З іншого боку, кафальна юстиція вдарила особливо по правих та центристських партіях коаліції Вітоса, а не по всіх "старих" партіях політичного спектру доби до утворення BBWR, на що сподівався Пілсудський. Таким чином, ці результати засвідчили значно сильніше схвалення самого перевороту, ніж подальші дії - Пілсудського для реструктуризації моделі та стилю польського політичного життя на свій кшталт. Ба більше, у контексті зародкового обопільного відчуження табору Пілсудського та парламентської лівиці невдача обидвох на шляху здобуття чіткої та недвозначної переваги була зловісною, попри їхні паралельні успіхи стосовно правиці та центру. Здатність польської політичної системи або пристосуватися до експерименту Пілсудського, або чинити ефективний опір викликала сумнів. Ця непевність посилювалася різноманітною природою та розмаїттям електорату табору Пілсудського. Він дійсно користувався певною підтримкою майже в кожному секторі суспільства, але більшість робітників, селян, дрібної буржуазії, римо-католицького духовенства та етнічних меншин лишилася поза цим табором. Чи повернення консервативного шару, з одного боку, і технічної інтелігенції — з іншого (припускаючи на даний момент їхню надійність), виявляється достатнім, аби компенсувати мляву та нерівномірну підтримку проміжних соціальних класів у країні, які знаходяться на перехідній соціально-економічній стадії, що характеризувала міжвоєнну Польщу? У контексті відрази Пілсудського до інституту відвертої диктатури як наріжного каменю перевороту та у контексті технократичної, управлінської точки зору його оточення і даного його рішення, натомість намагатися керувати за допомогою та в межах встановленого конституційного і парламентського механізму, перспективи стверджувальної відповіді на це запитання виглядали сумнівними внаслідок непереконливих підсумків виборів 1928 року. [4;32]

Хоч і зменшені за кількістю та ізольовані, націонал-демократи Дмовського швидко консолідували свої лави та посилили ідеологічну войовничість; вони визначалися, аби знову з'явитися наприкінці 1930-х років як найдинамічніший ідеологічний супротивник табору Пілсудського. Тим часом націонал-демократи у цьому новому законодавчому органі невдовзі об'єдналися у поточній ворожості до режиму Пілсудського (алез різних ідеологічних перспектив) опозиції центристів, лівих та національних меншин. Всі вони заперечували консервативну соціально-економічну політику режиму або його зухвалих спроб стосовно законодавчих прерогатив, або його періодичних порушень суспільної законності. Більшість сейму могла лише розладнати уряд, але їй бракувало згуртованості, достатньої для його заміни, і вона невдовзі зациклилася на марній боротьбі з Бартелом. [8;92]

Ця ситуація зрештою спровокувала роздратованого Пілсудського на інаугурацію брутальнішого режиму "полковників" у вересні 1930 року, що супроводжувалося грубим побиттям та нелюдським ув'язненням кількох опозиційних лідерів і відвертим застосуванням сили поліцією під час нових виборів у листопаді 1930 року. Хоча з першого погляду ця тактика залякування впроваджувалася успішно - BBWR тоді отримав абсолютну більшість у парламенті, - Пілсудський дорого заплатив за те, що вдався до жорстокостей, які, на відміну від перевороту чотирирічної давності, були майже одностайно засуджені як безпідставне зловживання владою, не необхідного або очищувального захоплення її. Вже швидко втрачаючи націоналістичну молодь на користь праворадикальних збочень Дмовського, Пілсудський тоді відштовхнув впливову інтелігенцію практично всіх політичних відтінків, пожертвував підтримкою багатьох своїх престижних консервативних союзників, зафіксував остаточну прірву між собою та своїми недавніми соціалістичними та лівоселянськими партнерами і навіть струсонув довіру в деяких своїх найближчих соратників. Ба більше, він водночас зруйнував будь-яку віру, що її досі мав завдяки його колишній підтримці федералізму, з боку слов'янських меншин, намагаючися здолати український націоналістичний рух брутальним військовим придушенням незадоволених східних районів у період між серединою вересня та кінцем листопада 1930 року. [17;106]

Депресія була тоді тим, щоб вразити Польщу спустошливою нужденністю та піднести додаткові соціально-економічні проблеми над її хронічними політичними проблемами. В економічній царині відновлена Польща серйозно була ушкоджена спадщиною більш як сторіччям відокремлення її кількох регіонів та їхнім різним розвитком, спричиненим катастрофічним спустошенням періоду Першої світової війни. Перед відновленням незалежності торгівля між відокремленими частинами Польщі була мінімальною; згодом їхня економічна інтеграція лишалася позаду політичної та адміністративної інтеграції і насправді не була завершена до 1939 року. Галіція і креси лишалися набагато біднішими, менш індустріалізованими та понівеченими примітивнішими сільськогосподарськими моделями, ніж ті, що знаходилися у західній Польщі та Конгресувці. [15;28]

Перші роки відновленої незалежності були економічно похмурими, як було вказано вище, хронічними розладами, інфляцією, безробіттям і безладдям, які разом підривали тоді панівну парламентсько-партійну систему та полегшували домагання Пілсудського влади. Одразу після перевороту польська економіка раптом була освячена несподіваним подарунком долі. Тривалий страйк британських шахтарів від травня до грудня 1926 року надав крупного поштовху польському експорту вугілля; цього було досить, аби перевести внутрішню промислову економіку у кілька років процвітання. Сільськогосподарські ціни та експорт також були відносно високими між 1926 та 1929 роками. Ці сприятливі показники, у свою чергу, приваблювали іноземний капітал, надаючи змогу Польщі стабілізувати її злотий та обходити тарифну війну та кредитний бойкот Німеччини. Режим Пілсудського—Бартела був у такий спосіб спочатку тим, що користувався пільгами економічного відродження, яке походило від щасливого поєднання міжнародного розвитку з власною технократичною, але консервативною політикою; в цілому він змащувався загальним враженням сили та довіри, на яке розраховував Пілсудський.

На жаль, упродовж 1930-х років режим Пілсудського — "полковників" виконував роль послаблювача економічних перспектив, яка проявила ненадійну та підпорядковану якість попереднього оздоровлення. Валюта дійсно стабілізувалася, але купівельна спроможність мас лишалася недостатньою; бюджети дійсно були збалансовані, але на надто низькому рівні. Під тиском світової сільськогосподарської кризи наприкінці десятиріччя міжнародні ціни на польські сільськогосподарські товари впали настільки суттєво, що будь-яке зростання їхнього виробництва та експорту відтоді цілком поглиналося падінням їхньої ціни. Злидні та напівголодне існування тоді підкрадалися у польську сільську місцевість. [9;84]

Пакт Пілсудського Гітлера

Важливи зовнішньо-політичним кроком стало підписання договору по врегулюванню відносин із Німеччиною. було з можливістю нею, хоч і тимчасової, здійснювати незалежну європейську політику, зокрема «політику рівноваги» вгермано-польско-советских відносинах, несумісну з довгостроковими планами Гітлера.

Після тривалих переговорів обидві сторони підписали 26 січня 1934 р. декларацію, у якій взяли він зобов'язання у разі виникнення спірних питань в жодному разі вдаватися до зброї. З іншого боку, було встановлено, що укладену згоди на повній відповідності до принципами Паризького пакту Бриана-Келлога 1928 р. на повинен в жодному пункті перешкоджати виконання договорів, ув'язнених раніше з державами. Цей договір мав діяти у протягом 10 років.

Договір з Німеччиною дав Польщі певні переваги. Німецьке уряд припинило антипольську пропаганду у пресі, заявив про свою бажанні поліпшити стосунки з Польщею й навіть дав знати, щогермано-польское угоду має як глибоке коріння, чому це випливає з опублікованій декларації. Економічні відносини пожвавилися, та Польща, яка перестала бути предметом прямих нападок, тимчасово отримала велику свободу дій на міжнародної арене

 

ВИСНОВКИ

Отже, ореол вождя огортав Коменданта стрілців лише під час світової війни, коли абстрактний, раніше не звязаний з якоюсь конкретною особою, але популярний у суспільстві міф героя і вождя був перенесений на Пілсудського. Існувало багато факторів, завдяки яким він вознісся на вершини народної слави.

Найперше, цей аванс став можливий через особливу атмосферу, що була викликана початком війни. Як кожна боротьба, вона несла смерть і знищення. Але для поляків вона мала і інше значення, створюючи надію на покращення становища народу. Бо у збройному конфлікті зіткнулися загарбники, солідарні спільні дії яких на протязі більше ста років означали застой у польському питанні. Тепер змова мовчання лопнула. Щоправда, ніхто не міг передбачити кінця катаклізму, що розгорівся, але над Віслою, інколи всупереч фактам, повсюдно чекали перемін на краще, мріяли про незалежність.

В Польщі молилися за те, щоб почалася війна, чекали доброго закінчення революції в глибині царської Росії і визволення від загарбників, а потім – вільної, незалежної Польщі.

Так мислячі люди всі свої надії повязували з виступом загону стрільців, а після їх поразки - з створенними Головним національним комітетом польськими легіонами, які Пілсудський визнав власними.

Хвалебним словам на честь легіонів вторили визнання: „ Фігура Пілсудського – чиста еманація сучасності.Вона з”явилася на фоні життя, готова, із своїми цілями і засобами дії, із своєю ідеєю і поезією

Народження міфа Пілсудського було явищем надзвичайно складним, причому тільки частково – стихійним, мимовільним, а в більшій мірі свідомою творчістю, ціною величезних зусиль і засобів, що їх витратив пропагандистський апарат.

Якщо добавити до цього надзвичайну чарівність поводження, люб’язність, ввічливість, доступність Пілсудського, м’яку жартівливість його мови і найперше простоту в поведінці, то можна зрозуміти привабливість його особи.

Комендант виростав у державного мужа, якого поважали і цінували навіть політичні клієнти своїх рішучих опонентів. Більше того, вони самі люди, що зналися на хитрощах політики, - почали сумніватися у негативних оцінках його особистості. Зрозуміло, вони не переконались в історичній вірності дій легіонів, зберегли по відношенню до них давню дистанцію і критицизм. Але одночасно вони все більше помічали, що популярність самого вождя може бути важливим аргументом у просуванні справи національного визволення.

Отже, образи Пілсудського – „білий” і „чорний”. Тільки рішучий бій міг вирішити , хто з них переможе.

У передчутті такого бою прихильники Маршала додали до міфу „великого пустельника” нові риси. Вони висунули знову керівника, що досі в ізоляції мислив про майбутню велич Польщі, на першу лінію політичної боротьби.

Апофеозом таких дій став майський переворот 1926 року. Громадянській війні, що точилась на вулицях Варшави, відповідало не менш брутальне зіткнення уявлень про вождя, який для повсталих значив набагато більше, ніж честь і солдатська присяга, а для їхніх противників виріс в бунтаря, що виступив проти законного порядку Речі Посполитої.

На початку травня 1930 року дякуючи вже відомим своїми маніпуляціями з конституцією Маршал не допустив відкриття надзвичайної сесії Сейму, на якій повинний був піддатися критиці черговий уряд „сильної руки”.

Політична ізоляція режиму поглиблювалася впродовж усіх 1930-х років. Хибні - бо "присилувані" - вибори 1930 року надали BBWR законодавчу більшість, адекватну запровадженню санації звичайної законодавчої влади, але не необхідну більшість у дві третини, аби внести поправки до конституції. Такі поправки для посилення виконавчої влади потім вважав істотними Пілсудський, який сприймав стриманіше переглядання після перевороту у серпні 1926 року як неадекватні. Відмовляючися від декретування нової конституції — він завжди демонстрував більшу схильність до букви, ніж до духу законодавства, - Пілсудський маніпулював своїми прихильниками для прийняття конституції за допомогою законодавців, використовуючи тривалу серію парламентських хитрощів та офіційну казуїстику. Цей досвід у жорсткій практиці був політичне і морально принаймні настільки деморалізуючим, наскільки й відвертим диктатом він міг бути.

Офіційно набувши чинності 23 квітня 1935 року, нова конституція забезпечила солідне розширення президентських повноважень, зокрема, гальмівне вето, розпуск парламенту, відставку кабінету та окремих міністрів, права видавати укази, які мають силу законів, призначення третини сенаторів та визначення одного з двох можливих кандидатів на виконання обов'язків президента у мирний час і безпосереднє призначення свого наступника у воєнний період. Непридатна для Польщі тієї доби, ця конституція стала частковою моделлю хартії голлістської Франції 1958 року. Нова конституція Пілсудського миттєво втратила життєздатність після його смерті 12 травня 1935 року, і сполучення її з виборчими указами його "полковників"-спадкоємців, які були гучно складені, аби переконати, що режим повинен завжди перемагати, таким чином принижуючи електорат. Одним з багатьох іронічних моментів історії міжвоєнної Польщі було те, що обидві її конституції складалися Пілсудським з особливим задумом: конституція 1921 року, аби спотворити президентство, яке він міг би, як побоювалася правиця, обійняти; конституція 1935 року, аби поширити його повноваження, аби відповідати його стилю та владі. В кожному з цих випадків автори проектів прорахувалися: в першому він відмовився від посади, в другому — він помер, і його спадщина була передана до неадекватних спадкоємців.

Із загостренням німецької загрози 1939 року уряд вдався до замирювальних дій стосовно своїх внутрішніх супротивників. Його усвідомлення сили громадянського почуття без сумніву вплинуло на впертий опір тиску Гітлера. З іншого боку, виклик напівфашистської правиці, яка складалася з найдинамічніших опозиційних партій, був врівноважений тим фактом, що режим був уже націоналістичним, мілітаристським та , авторитарним. Але він не був тоталітарним. Хоч і упосліджені, опозиційні партії діяли легально, за винятком комуністів, які були змушені вдаватися до виверту "фронтів"; хоч і стривожені, профспілки та преса лишалися незалежними та активними; відверті вороги режиму продовжували викладати в університетах та оприлюднювати свої критичні матеріали; автономне існування юриспруденції від адміністрації зберігалося; і адміністрація, поки що жорстка, була технічно компетентна. Помилки та слабкості міжвоєнної Польщі були численні і серйозні: необережний дисбаланс між прикордонням та інституціями, відчуження етнічних меншин, сільське перенаселення та індустріальна відсталість, політичне сповзання від первісної напівдемократії до напівдиктатури Пілсудського, а потім до спазматичного авторитаризму його спадкоємців. Але в жодному разі вони не виправдовують рішення її сусідів вчинити п'ятий її поділ у вересні 1939 року. Своїм героїчним опором у цій кампанії і протягом наступних років окупації польський народ продемонстрував, що він подолав найбільш деморалізуючу помилку старої держави в останнє сторіччя її занепаду: брак готовності принести особисті та корпоративні жертви для врятування держави як цілого. Під час Другої світової війни Польща у своїй черговій боротьбі за власну свободу знову боролася за Європу.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Ротшильд Д. Східно-Центральна Європа між двома світовими війнами ./ Ротшильд Д. – К.:Мегатайп, 496с.

2. Наленч Д., Наленч Т. Юзеф Пилсудский: Легенды и факты.- М.,1990.

3. Мироненко О. Конституційна юстиція : маловідомі сторінки історії : Принцип "парламентського абсолютизму" - в державах-переможцях : ( А. Пілсудський , В. Орландо , Муссоліні )/ О. Мироненко //Закон і бізнес. - Киiв, 2004. - №14. - C. 17.

4. Крезуб А. Нарис історії українсько-польської війни : 1918-1919./ А. КРЕЗУБ . - 2-е. - Нью-Йорк: "Око", 1966. - 180 c

5. Дыбковская А. История Польши с древнейших времен до наших дней/ А.Дыбковская; Под ред. А.Сухени-Грабовской, Э.Крули. - Варшава: Научн. изд-во ПВН, 1995. - 381 с

6. Актуальные проблемы новейшей истории: Сб. ст./ Под общ. ред.(и с предисл.) Г.Н. Севостьянова. - М: Просвещение, 1991. - 238 c

7. CICHORACKI P. LEGENDA I POLITYKA. KSZTAŁTOWANIE SIĘ WIZERUNKU MARSZAŁKA JÓZEFA PIŁSUDSKIEGO W ŚWIADOMOŚCI ZBIOROWEJ SPOŁECZEŃSTWA POLSKIEGO W LATACH 1918–1939 / PIOTR CICHORACKI. KRAKÓW, 2005. 412 s.

8. Сюндюков І. "Батіг " і " пряник " Пілсудского : Ескізи з польського політичного життя часів " санації "/ І. Сюндюков //День: всеукраїнська газета. - Киiв, 2004. - №55. - C. 7.

9. Vladislav Konopchinsky podręcznik na historii politycznej Polska XIX - XX w .. (t. 1-2, 1956)

10. B. Pobug - Malinowski , Najnowsza historia polityczna Polski 1864-1945, 1953-1962.

11. Новейшая история стран Европы и Америки, 20-й век: В 2.х ч. Учебник для вузов/ Под ред. А.М.Родригеса; М.: Владос.,213.

12. Buszko J. Historia Polski: 1864 –1948 / Jerzy Wyrozumski, Józef Andrzej Gierowski, Józef Buszko. – Warszawa : Państwowe wyd wo naukowe, 1982. – 472 s.

13. Czubiński A. Historia Polski, 1864–2001 / Antoni Czubiński. – Wrocław : Zakład Narodowy imienia Ossolińskich, 2002. – 487 s

14. Suleja W. Józef Piłsudski. Wrocław e. a., 2004; Kawalec K. Roman Dmowski. 1864–1939. Wrocław а 2002

15. Grabski A. Zarys historii historiogfafii polskiej. Poznań, 2000. S. 224, 246.

16. Czubiński A. Stronnictwo Demokratyczne(1937–1989). Zarys dziejów. Poznań, 1998.S 112-116



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-10

headinsider.info. Все права принадлежат авторам данных материалов.