Главная

Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Договір лізингу як різновид інвестиційного договору


 

Основним же нормативно-правовим актом, що регулює лізингові відносини, на сьогодні залишається Закон „Про фінансовий лізинг”, який хоч і не містить загального визначення договору лізингу, проте закріплює перелік істотних умов договору, визначає види та форми лізингу, права та обов’язки сторін тощо. В даному контексті слід наголосити, що на сьогодні частиною національного законодавства з питань регулювання фінансового лізингу стала Конвенція УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг від 28.05.1988 р. Даний факт означає, що у разі невизначеності договірних правовідносин фінансового лізингу національним цивільним законодавством, є можливість вирішення спірних питань за допомогою Конвенції.

Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на певний строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Отже, договір лізингу законодавцем розглядається як багатосторонній договір. Такий висновок випливає з аналізу ч. 2 ст. 1, ст. 4 Закону „Про фінансовий лізинг”, в яких чітко визначений перелік суб’єктів лізингових відносин: лізингодавець, продавець, постачальник, лізингоодержувач. Крім того, п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону наголошує на участі у договорі лізингу інших юридичних та фізичних осіб, які є сторонами багатостороннього договору лізингу.

Договір лізингу укладається тільки у письмовій формі як багатостороння угода за участю лізингодавця, лізингоодержувача, продавця предмета лізингу або двостороння угоди між лізингодавцем і лізингоодержувачем.

Водночас, не зважаючи на той факт, що питання письмової форми укладення договору лізингу не викликає заперечень, постає інше важливе питання. Володіння майном користувачем може вести в оману третіх осіб, які не володіють інформацією щодо дійсного власника майна. Необізнаність третіх осіб може мати негативні наслідки як для них самих, так і для сторін договору. Ситуація ускладнюється тим, що положення цивільного права захищають інтереси добросовісного набувача. Впродовж тривалого часу діяло правило, згідно з яким право власності могла передати лише та особа, яка сама ним володіє. Проте з розширенням товарообігу стало очевидним певна незручність цього правила: воно заважало здійсненню швидкого та ефективного обміну товарами. Необхідність кожного разу перевіряти дійсні права продавця виявилося б суттєвою перешкодою для розвитку економіки.

Для того щоб уникнути такої ситуації у відносинах, пов’язаних з лізингом, необхідна ефективна система повідомлення широкого кола осіб про право власності на майно (щось на взірець повідомлення осіб про право власності на нерухомість). До того ж, одним із дієвих способів виходу з такої ситуації може бути державна реєстрація договорів лізингу. Метою проведення такої реєстрації буде повідомлення широкого кола осіб про дійсного власника майна.

Така процедура є досить поширеною в європейських країнах. Наприклад, у Франції договір кредит-оренди повинен бути зареєстрованим в канцелярії комерційного суду або суду вищої інстанції того району, в якому знаходиться підприємство набувача. У випадку недотримання вимоги щодо реєстрації договору кредиту-оренди лізингодавець не може оспорювати право добросовісного набувача, за винятком тих випадків, коли він зможе доказати, що набувач знав про існування інших прав на це майно.

Проте питання державної реєстрації договору лізингу не порушується ні в ЦК України, ні в законі „Про фінансовий лізинг”. При цьому для деяких видів договору оренди в ЦК закріплено правило державної реєстрації, наприклад договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше одного року, підлягає державній реєстрації (ст. 794 ЦК).

В даному контексті слід наголосити на тому, що лізингоодержувачу надається лише право користування предметом лізингу, а право власності на нього протягом усього строку дії договору належить лізингодавцю. Лізингоодержувач право власності на предмет лізингу (у випадках, коли така можливість передбачена у договорі) набуває лише після сплати повної вартості предмета лізингу.

Однією з істотних умов договору лізингу є те, що його строк (строк на який укладено договір) залежить від виду договору лізингу. Говорячи про фінансовий лізинг, варто зауважити, що конкретні строки дії договору визначаються за домовленістю сторін, але обов’язково з урахуванням вимог закону.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 6 Закону „Про фінансовий лізинг” істотною умовою договору є розмір лізингових платежів. До останніх можуть включатися: 1) сума, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; 2) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; 3) компенсацію відсотків за кредитом та інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу.

При визначенні порядку виплати та розміру лізингових платежів слід мати на увазі наступне: 1) в договорі необхідно вказати періодичність лізингових платежів (щомісячно, щоквартально, щорічно) із зазначенням конкретної дати платежу; 2) при визначенні розміру лізингових платежів бажано вказати, що включає в себе їх сума (вартість майна, проценти за використання кредиту на придбання майна, прибуток лизингодавця); 3) у випадку, якщо в договорі передбачені умови сплати лізинго-одержувачем авансового платежу.

В даному контексті, варто зауважити на проблемах лізингових платежів, які виникають у правовідносинах лізингу в аграрному секторі економіки.

На сьогодні відсутній дієвий механізм своєчасного та повного розрахунку за лізинговими платежами між учасниками договірних відносин. Законодавець надав повноваження щодо врегулювання питань сплати лізингових платежів самим сторонам договору, проте на практиці умови договору не виконуються, що призводить до припинення договірних відносин та відповідно недосягнення мети, яку ставили сторони при укладенні договору лізингу. Тому, на наш погляд, уникнення таких негативних ситуацій можливе завдяки чіткому законодавчому врегулюванні питань проведення платежів.

В сучасних умовах розвитку ринкових відносин у більшості суб'єктів підприємницької діяльності виникає потреба розширення виробництва, придбання і впровадження нових технологій, модернізації устаткування тощо. Це, у свою чергу, вимагає значних коштів, які власники або керівники підприємств не завжди можуть викласти одразу, обмежуючись придбанням одного об’єкта поміж кількох, здавалося б, однаково необхідних. У таких ситуаціях оптимальним варіантом вирішення проблеми видається укладення договору лізингу, що дозволить раціонально планувати витрати та використовувати необхідне устаткування без одноразової оплати всієї вартості об’єктів.

У світовій практиці термін “лізинг” використовується для позначення різного роду угод, заснованих на оренді товарів тривалого користування.

Під лізингом зазвичай розуміють довгострокову оренду машин і обладнання, куплені орендодавцем для орендаря з метою їх виробничого використання, при збереженні права власності на них за орендарем на весь строк договору. Крім того, лізинг розглядають як специфічну форму фінансування вкладів в основні фонди при посередництві спеціальної (лізингової) компанії, яка набуває для третьої особи майно і віддає їй це майно в оренду на довгостроковий період. Таким чином, лізингова компанія фактично кредитує орендаря. Тому лізинг іноді називають “кредит-оренда”.

З економічної точки зору лізинг має схожі ознаки з кредитом, наданим на покупку обладнання. При кредиті в основні фонди позичальник вносить у встановлені строки платежі для погашення боргу, при цьому банк для забезпечення повернення кредиту зберігає за собою право власності на об’єкт кредиту до повного погашення позики. При лізингу лізингоодержувач стає власником взятого в оренду майна тільки по спливу строку договору та виплати повної вартості майна. Однак, така схожість характерна тільки для фінансового лізингу. Для оперативного виду лізингу спостерігається схожість з класичною орендою обладнання.

Згідно з ст. 1 Закону України від 11.12.2003 р. „Про внесення змін до Закону України „Про лізинг” фінансовий лізинг – це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. Тут варто наголосити, що фінансовий лізинг є різновидом фінансового кредиту, тому іноді він ще має назву інвестиційного лізингу.

Дослідження правової природи лізингу засвідчило, що визначальними для лізингових відносин є характерні для майнового найму елементи користування, строковості та платності, що призводять до висновку, що в основу лізингових відносин покладено майновий найом.

До речі, досить часто договір лізингу розглядається як специфічний різновид договору оренди. Однак, зміст обсягу прав та обов’язків лізингодавця і лізингоодержувача за договором лізингу не тотожні правовому статусу наймодавця і наймача. Лізингоодержувач не тільки отримує майно в користування – на нього покладається весь комплекс обов’язків, пов’язаних з правом власності. Він фактично виконує обов’язки покупця, за винятком оплати предмета лізингу, яку здійснює лізингодавець. Виходячи з цього, лізингоодержувач бере на себе ризик випадкової загибелі майна і страхує його на користь лізингової компанії. Тобто, жоден з окремо взятих інститутів цивільного права не може регулювати весь комплекс лізингових відносин. Це спонукає до думки, що лізинг як вид інвестиційної діяльності здійснюється у формі майнового найму, причому лізингодавець виконує інші дії, необхідні для інвестування в основні фонди, зокрема, набуває майно у власність, бере кредити з метою придбання лізингового майна, здійснює страхування цього майна тощо.

Саме тому лізингові відносини забезпечуються комплексом договорів, серед яких договір лізингу виступає основним, а договори купівлі-продажу предмета лізингу, поставки предмета лізингу, кредитний договір – допоміжними. При цьому лізингодавець, окрім основного договору, обов’язково укладає один з допоміжних договорів, оскільки в іншому випадку правовідносини буде неможливо кваліфікувати як лізингові.

Щодо визначення поняття договору лізингу, то ст. 806 ЦК України визначає договір лізингу як договір, за яким одна сторона (лізингодавець) зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Отже, ЦК України класифікує договір лізингу як договір найму. Однак, вищезазначене дає підстави розширити визначення договору лізингу і кваліфікувати його саме як договір лізингу, якщо він містить вказівки на наявність інвестування грошових коштів в предмет лізингу, на наявність передачі предмета лізингу лізингоодержувачу і передбачає виконання певних зобов’язань кількома сторонами. При цьому обов’язковими (основними) договорами в залежності від виду лізингу є договір купівлі-продажу (договір поставки) чи договір найму, а до допоміжних договорів відносяться договір кредиту, договір доручення та інші.

Водночас згідно з ст. 12 Закону „Про фінансовий лізинг” предмет лізингу підлягає реєстрації у випадках і в порядку, передбачених законом. Тобто, в Україні питання про реєстрацію предмета договору лізингу вирішується в більшості випадках самими сторонами договору. При цьому зазвичай договори лізингу не підлягають державній реєстрації, хоча й існує виняток з цього правила: у випадку, якщо предметом лізингу є державне майно або договір пайового лізингу передбачає залучення державних коштів чи для забезпечення виконання лізингового договору надаються державні гарантії, договір лізингу підлягає обов’язковій реєстрації у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

До істотних умов договору лізингу відносяться умови про предмет договору, умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 6 Закону „Про фінансовий лізинг” істотною умовою договору фінансового лізингу є предмет лізингу. Предметом договору лізингу, згідно з ч. 2 ст. 807 ЦК, ч. 1 ст. 3 Закону „Про фінансовий лізинг” може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Визначення основних фондів наведено у п. 8.2.1. Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”, де вказано, що під терміном „основні фонди” слід розуміти матеріальні цінності, що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.

Варто зауважити, що критерій належності майна до основних фондів у визначенні предмета лізингу обумовлений ситуацією, за якої в лізинг можуть бути передані, наприклад, цінні папери, які не належать до основних фондів, але є неспоживними речами і можуть використовуватися для здійснення підприємницької діяльності.

Останнім часом у літературі з’явилась думка, що до предмета лізингу може бути віднесено не тільки майно, а й майнові права. Така позиція щодо надання в лізинг нематеріальних активів, зокрема прав інтелектуальної власності, виникла у зв’язку з тим, що технічне обладнання як предмет лізингу, часто не може використовуватися без одночасного застосування відповідних технологій, зокрема ноу-хау. Проте питання передачі майнових прав на використання об’єктів інтелектуальної власності регулюється умовами ліцензійних договорів. Власне тому і відсутні підстави для розширення кола предметів лізингу за рахунок об’єктів інтелектуальної власності. Права інтелектуальної власності не можуть бути самостійним предметом договору лізингу, оскільки вони не виступають основними засобами.

Ч. 2 ст. 807 ЦК України, ч. 2 ст. 3 Закону „Про фінансовий лізинг” встановлено ряд обмежень щодо предмета договору лізингу, зокрема, заборонено передавати і приймати у лізинг: 1) об’єкти оренди державного майна, визначені у ст. 4 Закону „Про оренду державного і комунального майна”, крім окремого індивідуально визначеного майна державних підприємств; 2) земельні ділянки та інші природні об’єкти. Варто зауважити, що виключення земельних ділянок з кола предметів лізингу є слушним, оскільки відносини, пов’язані з користуванням земельними ділянками та іншими природними об’єктами, регулюються інститутом оренди. Такий стан речей пов’язаний насамперед із специфікою земельних ділянок та інших природних ресурсів як об’єктів права, що обумовлює спеціальний порядок їх обігу, а також запровадженням законодавцем мораторію на відчуження до 1 січня 2007 року юридичними та фізичними особами належних їм на праві власності земельних ділянок, земельних часток (паїв) (п. 15 Перехідних положень Земельного кодексу України). До того ж, природні ресурси не піддаються амортизації, а отже, розрахунок лізингових платежів стосовно них позбавлений об’єктивної основи.

Щодо правового статусу сторін договору лізингу, то слід наголосити на тому, що ст. 10, 11 Закону “Про фінансовий лізинг” чітко врегульовані права та обов’язки сторін, які значною мірою збігаються з правами та обов'язками наймодавця і наймача за договором найму. Але лізинговим відносинам властиві деякі особливості, оскільки лізинг знаходиться на межі суміжних відносин, які доволі часто переплітаються. Це відносини оренди, купівлі-продажу, доручення, товарного кредитування тощо. Внаслідок цього при укладенні договору лізингу у сторін виникають певні особливі зобов’язання, що притаманні не тільки відносинам найму. Тобто своєрідність змісту договору лізингу полягає у поєднанні, з однієї сторони, прав і обов’язків наймодавця і наймача, типових для орендних правовідносин, а з другої – деяких особливих прав і обов’язків сторін, пов’язаних з необхідністю укладення договору купівлі-продажу для набуття наймодавцем лізингового майна з наступним переданням його наймачеві.

Так, наймодавець укладає договір купівлі-продажу з виробником обраного наймодавцем обладнання (майна) і договір фінансового лізингу з наймачем. При цьому договори купівлі-продажу та лізингу взаємопов’язані. В договорі купівлі-продажу наймодавець зазначає, що обладнання набувається з метою здачі його в оренду. Майно, яке виступає предметом договору фінансового лізингу, передається безпосередньо наймачеві виробником (продавцем) в місці знаходження наймача, якщо інше не передбачено умовами договору фінансового лізингу. В договорі купівлі-продажу зазначається строк надання майна наймачеві. У випадку порушення виробником (продавцем) умов договору з наймодавцем про передачу майна наймачеві в зазначений строк (або в розумний строк), наймач має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.

Таким чином, основним обов’язком наймодавця (лізингодавця) є набуття у власність визначене наймачем (лізингоодержувачем) майно в обраного останнім продавця (постачальника) та передача цього майна наймачеві (лізингоодержувачеві) у тимчасове володіння і користування.

Згідно зі ст. 10 закону „Про фінансовий лізинг” лізингодавець має право:

1) інвестувати на придбання предмета лізингу як власні, так і залучені та позичкові кошти;

2) здійснювати перевірки дотримання лізингоодержувачем умов користування предметом лізингу та його утримання;

3) відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом;

4) вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках;

5) стягувати з лізингоодержувача прострочену заборгованість у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса;

6) вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків відповідно до закону та договору;

7) вимагати повернення предмета лізингу та виконання грошових зобов’язань за договором сублізингу безпосередньо йому (лізингодавцю) в разі невиконання чи прострочення виконання грошових зобов’язань лізингоодержувачем за договором лізингу.

Головним обов’язком лізингодавця є своєчасне надання лізингоодержувачу майна, щодо якого укладено договір лізингу. При цьому при укладенні договору прямого лізингу (коли майно вже належало лізингодавцю на праві власності) цей обов’язок повністю збігається з відповідним обов’язком наймодавця за договором найму. У випадку ж укладення договору непрямого лізингу (коли майно спеціально купується лізингодавцем за дорученням лізингоодержувача відповідно до його вибору і визначеної ним специфікації та умов), зобов’язання лізингодавця щодо надання лізингоодержувачу майна доповнюється ще обов’язком укласти договір купівлі-продажу чи поставки саме з вказаним лізингоодержувачем продавцем чи постачальником, попередивши останнього про мету купівлі.

При цьому лізингодавець зобов'язаний:

1) попередити лізингоодержувача про відомі йому особливі властивості та недоліки предмета лізингу, що можуть становити небезпеку для життя, здоров’я, майна лізингоодержувача чи інших осіб або призводити до пошкодження самого предмета лізингу під час користування ним;

2) відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати зобов'язання щодо утримання предмета лізингу (ремонт, технічне забезпечення);

3) відшкодовувати лізингоодержувачу витрати на поліпшення предмета лізингу, на його утримання або усунення недоліків у порядку та випадках, передбачених законом та/або договором;

4) прийняти предмет лізингу в разі дострокового розірвання договору лізингу або в разі закінчення строку користування предметом лізингу та інші права і обов’язки відповідно до умов договору лізингу, закону та інших нормативно-правових актів.

У свою чергу лізингоодержувач має право:

1) обирати предмет лізингу та продавця або встановити специфікацію предмета лізингу і доручити вибір лізингодавцю;

2) відмовитися від прийняття предмета лізингу, який не відповідає його призначенню та/або умовам договору, специфікаціям;

3) вимагати розірвання договору лізингу або відмовитися від нього у передбачених законом та договором лізингу випадках;

4) вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням умов договору лізингу.

Лізингоодержувач зобов'язаний:

1) прийняти предмет лізингу та користуватися ним відповідно до його призначення та умов договору. В більшості випадків, укладаючи договір лізингу, сторони вказують на те, що лізингоодержувач має використовувати лізингове майно для здійснення підприємницької діяльності, проте за законом таке правило не є обов’язковим;

2) відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати зобов’язання щодо утримання предмета лізингу, підтримувати його у справному стані. При цьому умови ремонту і технічного обслуговування предмета лізингу можуть визначатися окремим договором;

3) своєчасно сплачувати лізингові платежі, при цьому цей обов’язок лізингоодержувача не залежить від того, чи користується він лізинговим майном.

За умови укладення договору фінансового лізингу, лізингоодержувач повинен вносити лізингові платежі навіть незалежно від того, чи взагалі майно ще існує і чи придатне воно для використання за призначенням, оскільки згідно з ст. 13 закону „Про фінансовий лізинг” ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження предмета лізингу покладається, як правило, на лізингоодержувача. Якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів, лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса. Незважаючи на врегульованість нормами Закону „Про фінансовий лізинг” питання про лізингові платежі та настання негативних наслідків у випадку їх несплати, закон не містить спеціальних правил про розмір загальної суми орендної плати та конкретних лізингових платежів, порядок, умови і строки їх внесення. Безперечно, в таких випадках необхідно керуватися правилом, що якщо такі умови не включені сторонами в договір лізингу, вони будуть врегульовані загальними положеннями про найом (оренду), що стосується плати за користування майном (ст. 762 ЦК України). Проте виходячи з того, що лізинг за своєю економічною суттю відноситься до прямих інвестицій, в законі має знайти відображення положення про те, що загальна сума лізингових платежів повинна визначатися з врахуванням того, що лізингодавець міг повністю відшкодувати свої інвестиційні витрати та отримати певну винагороду. При цьому під інвестиційними витратами слід розуміти витрати лізингодавця, пов’язані з набуттям і користуванням предмета лізингу лізингоодержувачем, в тому числі: вартість предмета лізингу; витрати на транспортування та установку обладнання; витрати на митне оформлення та оплату митних зборів, тарифів, пов’язаних з предметом лізингу; витрати на зберігання предмета лізингу до моменту запровадження в експлуатацію, якщо інше не передбачено договором лізингу; страхування від усіх видів ризику, якщо інше не передбачено договором лізингу; витрати на реєстрацію предмета лізингу, а також витрати, пов’язані з набуттям і передачею предмета лізингу; витрати на створення резервів з метою проведення капітального ремонту предмета лізингу; інші витрати, без здійснення яких неможливе нормальне користування предметом лізингу.

Під винагородою лізингодавця слід розуміти грошову суму, передбачену договором лізингу без врахування відшкодування інвестиційних витрат, яка підлягає виплаті лізингодавцю в складі лізингових платежів. Винагорода повинна включати в себе оплату послуг лізингодавця, а також певний процент за користування лізингоодержувачем коштів лізингодавця.

В цілому, варто зауважити, що як загальна сума договору лізингу, так і конкретний розмір лізингових платежів, а також спосіб їх виплати та їх періодичність визначаються в договорі лізингу за згодою сторін. Якщо лізингодавець та лізингоодержувач домовилися про розрахунки за лізинговими платежами в натуральній формі, тобто продукцією, яка виробляється за допомогою предмета договору, ціна на таку продукцію так само визначається за згодою сторін. Таким чином, договір лізингу буде вважатись укладеним з моменту досягнення згоди за всіма істотними умовами.

Проте на практиці момент укладення договору лізингу не завжди пов’язується з моментом досягнення згоди сторін щодо сплати лізингових платежів. Так, до господарського суду Донецької області звернулось Товариство з позовом про неналежне виконання відповідачем взятих на себе зобов’язань щодо сплати лізингових платежів у встановлені договором строки і розмірах. При цьому в даній справі суд прийняв зустрічний позов Заводу про визнання договору недійсним з мотивів невідповідності вимогам закону. Посилаючись на Закон про лізинг, який містить перелік істотних умов договору лізингу, Завод вважав, що оспорюваний договір не містить таких умов, як склад, графік сплати лізингових платежів та умов їх перегляду; визначення умов експлуатації і технічного обслуговування, модернізації об’єкта лізингу та надання інформації стосовно його технічного стану тощо. Суд у свою чергу прийняв рішення про визнання даного договору неукладеним, виходячи з того, що відповідно до ст. 153 ЦК УРСР цей договір не може вважатися укладеним, оскільки сторонами не досягнуто згоди щодо умов, викладених Заводом у протоколі розбіжностей, який Товариство підписало лише під своєю редакцією, що є доказом їх неврегульованості, а тому договір не існує і заявлена позовна вимога не підлягає задоволенню. Суд також визнав, що за таких обставин відсутній предмет спору за зустрічним позовом про визнання договору недійсним, що є підставою припинення провадження у справі за цим позовом. Пізніше рішення місцевого господарського суду оскаржувалося в апеляційному та касаційному порядку. Крапку у справі поставив висновок Судової палати у господарських справах ВС України про те, що факт підписання стороною договору лізингу отриманого від іншої сторони протоколу розбіжностей до зазначеного договору є підтвердженням того, що нові пропозиції нею акцептовані. Безумовно, що у разі не досягнення згоди між сторонами щодо розміру, строків та порядку сплати лізингових платежів, даний договір можна було визнавати неукладеним;

4) надавати лізингодавцеві доступ до предмета лізингу і забезпечувати можливість здійснення перевірки умов його використання та утримання;

5) письмово повідомляти лізингодавця, а в гарантійний строк і продавця предмета, про всі випадки виявлення несправностей предмета лізингу, його поломок або збоїв у роботі;

6) письмово повідомляти про порушення строків проведення або непроведення поточного чи сезонного технічного обслуговування та про будь-які інші обставини, що можуть негативно позначитися на стані предмета лізингу, — негайно, але у будь-якому разі не пізніше другого робочого дня після дня настання вищезазначених подій чи фактів, якщо інше не встановлено договором;

7) у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового повернення предмета лізингу – повернути предмет лізингу у стані, в якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором. Проте, зустрічаються випадки, коли лізингоодержувач не виконує свого обов’язку щодо повернення майна, що дає лізингодавцю як власнику майна право на витребування його з чужого незаконного володіння.

Протиріччя щодо правової природи договору лізингу зумовили і особливості його розірвання.

Так, згідно ст. 11 Закону „Про фінансовий лізинг” у випадку, коли лізингодавець не передасть у строки визначені договором лізингоодержувачу предмет лізингу останній має право вимагати розірвання договору та вимагати відшкодування збитків, завданих йому невиконанням умов договору лізингу. Але даний закон не визначає наслідків, якщо продавець лізингового майна не своєчасно передав лізингодавцю майно.

Отже, в даному випадку доцільно керуватися нормами, які регулюють розірвання договору купівлі-продажу. Таким чином лізингодавець відповідає і за невиконання своїх обов’язків продавцем. З іншої сторони, лізингоодержувач сам обирає продавця і тому він сам винен в тому, що обрав продавця, який не виконує своїх обов’язків. Тому лізингодавець не відповідає за упущення продавця і таким чином лізингоодержувач не має права вимагати розірвання договору лізингу і відшкодування збитків, якщо майно не передано йому в строк з вини продавця.

До того ж, лізингоодержувач у своїх правах і обов’язках прирівнюється до покупця, за винятком обов’язку оплатити майно. Він має право пред’являти покупцеві предмету лізингу вимоги щодо його якості, комплектності, гарантійних ремонтів. Однак лізингоодержувач не має права розірвати договір купівлі-продажу між лізингодавцем і продавцем, оскільки він не є його стороною.

Договір лізингу можна розірвати і в односторонньому порядку на вимогу лізингодавця у випадку, коли лізингоодержувач не сплатив лізингові платежі. При цьому повернення предмету лізингу здійснюється в безспірному порядку.

В цілому, слід наголосити на тому, що для України лізинг є новим видом підприємницької діяльності, тому й практика його застосування на сьогодні значно менша, ніж, наприклад, орендних відносин. Маючи намір укласти договір лізингу, суб’єктам підприємницької діяльності доцільно зважати на його загальні недоліки та переваги, щоб визначитися, чи буде укладення такого договору оптимальним вирішенням конкретної ситуації.

При цьому найсуттєвішими перевагами внаслідок укладення договору лізингу, безумовно, здобуває лізингоодержувач, а саме:

1) лізинг дає можливість на 100 % фінансувати придбання основних фондів (банківській кредит, наприклад, забезпечує тільки 60–70 % їхньої вартості);

2) зменшується ризик морального старіння обладнання, оскільки підприємство бере його не у власність, а в оренду, що розширює можливості оперативного оновлення застарілої техніки без залучення власного капіталу на його фінансування;

3) лізингові платежі включають до складу валових витрат, що зменшує оподатковуваний прибуток лізингоодержувача.

Проте лізинг має і певні недоліки, основним з яких є вища вартість лізингу для лізингоодержувача, ніж вартість звичайної позики. Крім того, складання лізингової угоди потребує тривалого часу та складнішої організації, ніж складання угоди про звичайну банківську позику. Для лізингодавця ж лізинг несе ризик можливого морального старіння основних фондів та неповного і несвоєчасного отримання лізингових платежів (хоч саме завдяки лізингу він і отримує прибуток). Однак, недивлячись на зазначені недоліки, суб’єкти підприємницької діяльності завдяки перевагам лізингу та меншому ризику прагнуть брати значну частину необхідного їм майна у лізинг, ніж мати його у своїй власності.


ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІІ.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-23

headinsider.info. Все права принадлежат авторам данных материалов.